Сто років самотності (збірка)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сто років самотності (збірка)». Краткое содержание книги:
Почалася війна!
Насправді ж війна почалася ще три місяці тому. По всій країні було запроваджено воєнний стан. Єдиний, хто вчасно дізнався про це, був дон Аполінар Моркоте, але він стерігся розповідати цю новину навіть своїй дружині, доки не прибуде військовий загін, який мав наказ вступити до міста несподівано. Солдати зайшли зовсім тихо ще вдосвіта з двома легкими гарматами, що їх тягли мули, і зайняли школу під казарму. Від шостої вечора була встановлена комендантська година. У кожному будинку зроблено реквізицію, набагато рішучішу за першу: цього разу позабирали навіть сільськогосподарський реманент. Лікаря Ноґеру виволокли з дому, прив'язали до дерева на міській площі й розстріляли без слідства й суду. Падре Никанор був спробував вплинути на військових своїм чудом левітації, але один солдат стусонув його прикладом по голові. Збудження лібералів загасло, і його заступив мовчазний жах. Ауреліано, блідий, замкнутий у собі, і далі грав у доміно з тестем. Він зрозумів, що дон Аполінар Москоте. незважаючи на наданий йому титул цивільного й військового правителя міста, знову став тільки бутафорським представником влади. Усі рішення приймав капітан — командир ґарнізону, який щоранку вигадував якесь нове здирство, надзвичайний даток на користь захисників громадського порядку. Четверо його солдатів видерли одну жінку, вкушену скаженим собакою, із рук її рідних і забили на смерть прикладами просто на вулиці. У неділю, через два тижні після окупації міста, Ауреліано зайшов до будинку Герінельдо Маркеса і — з властивою йому поміркованістю — попросив чашку кави без цукру. Коли вони залишилися вдвох на кухні, Ауреліано нараз заговорив владним голосом, чого за ним ніколи доти не помічали.
Збирай хлопців, — наказав він. — Підемо на війну.
Герінельдо Маркес не повірив йому.
А з якою ж зброєю? — спитав він.
З їхньою, — відповів Ауреліано.
У вівторок уночі було проведено відчайдушно сміливу операцію: двадцять один чоловік, усі молодші тридцяти років, під командою Ауреліано Буендіа, озброєні столовими ножами та нагостреними заточками, захопили зненацька ґарнізон, заволоділи ґвинтівками й розстріляли на площі капітана й тих чотирьох солдатів, котрі забили жінку.
Тієї самої ночі, коли від площі ще долинали залпи, Аркадіо було призначено цивільним і військовим правителем
Макондо. Одружені повстанці ледве встигли попрощатися зі своїми жінками, перше ніж кинути їх напризволяще. Удосвіта, під вітальні вигуки звільненого від терору населення, загін Ауреліано залишив Макондо, йдучи на з'єднання з військами революційного генерала Вікторіо Медіни, який, за останніми повідомленнями, посувався на Манауре. Перед відходом Ауреліано витяг дона Аполінара Москоте з шафи: «Не хвилюйтеся, тестю, — сказав він. — Нова влада ґарантує своїм словом честі недоторканність особи вам і вашій родині». Дон Аполінар Москоте насилу второпав, що бунтар у високих чоботях, із ґвинтівкою за плечима, і його зять, з яким він грав у доміно до дев'ятої години вечора, — та сама особа.
Таж це божевілля, Ауреліто! — вигукнув він.
Ніяке не божевілля, — відказав Ауреліано. — Це війна. І не називайте мене більше Ауреліто — віднині я полковник Ауреліано Буендіа.
Полковник Ауреліано Буендіа підняв тридцять два збройних повстання й програв їх усі. У нього було сімнадцятеро дітей чоловічої статі від сімнадцяти різних жінок, і всіх його синів було забито одного за другим однієї ночі — найстаршому так і не сповнилося тридцять п'ять років. Сам він зостався живий після чотирнадцяти замахів на його життя, сімдесяти трьох засідок і розстрілу. Вижив навіть після чашки кави з такою дозою стрихніну, яка могла б убити коня. Він відмовився від ордена Пошани, яким його нагородив президент республіки. Врешті-решт став верховним головнокомандувачем революційних сил, наділеним судовою і військовою владою над територією від кордону до кордону, й людиною, якої уряд боявся понад усе, однак жодного разу не дозволив сфотографувати себе. Він відхилив довічну пенсію, запропоновану йому після війни, й до глибокої старості жив з прибутку від золотих рибок, які виготовляв у своїй майстерні в Макондо. Хоча він завжди бився попереду свого війська, єдину свою рану він завдав собі сам після підписання Неєрландської капітуляції, що поклала край громадянським війнам, які тривали майже двадцять років. Він вистрілив собі в груди з пістолета, і куля вийшла через спину, не ушкодивши жодного життєвого центру. Єдине, що залишилося після всього, — це названа його іменем вулиця в Макондо. Проте, як сам зізнався на старості незадовго до смерті, він ні на що таке не сподівався навіть того ранку, коли на чолі загону в двадцять один чоловік залишив Макондо, щоб з'єднатися з військами генерала Вікторіо Медіни.