Короп по-чорнобильськи
Электронная книга - «Короп по-чорнобильськи». Краткое содержание книги:
- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут двоє, а що два - то не один!
Дуже підозрілий мовчить (що саме по собі вже надто підозріло). Тоді Янкель знімає з голови котелок, одягає його на руку, відставляє вбік і гукає:
- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут троє, а що три - то не один!
Знову тиша. Янкель знімає сорочку і вішає її на деревце край стежки.
- Гей, ти, там!…
Одне слово - що чотири, то не один!
В цю мить вітер зігнав з місяця хмару - і стало видно, що великий, мовчазний і підозрілий був усього-на-всього кущем.
Чи то сусіди чули, як Янкель на кущ страху наганяє, чи сам він не втримався і комусь розповів - але як пішов у народ вираз “хоробрий Янкель”, та так і досі ходить.
Часом здається - досить прийти на київський річковий вокзал, взяти квиток на один з чотирьох пароплавів: «Косенко», «Довженко», «Леонтович» чи «Гулак-Артемовський», сісти на нього ввечері - і вранці опинишся у тихому славному містечку Чорнобилі. Чалап-чалап, причалимо до дерев’яного дебаркадера (пристань побудують пізніше), а там уже чекає на пасажирів балагула Арєль зі своєю конячкою, запряженою до… (як би його охарактеризувати?… багатофункціонального, от…) запряженою до такого собі возика, що годиться на всі випадки життя - чи то людей везти, чи то рибу. Чи м’ясо на базар. Куди вам треба? Арєль відвезе. А з першого ж заробленого карбованця зайде до буфету на центральній вулиці (перейменованій у Радянську, але для чорнобилян вона завжди залишалася Корогодською), візьме пляшечку пива і примоститься за столиком у кутку біля фікуса. Люди казатимуть: «Ага, знову Арєль розсівся, як фон-барон!» А він просто думатиме: якого біса його племінники Сруль і Піня поперлися до того Києва? Чи погано їм було в Чорнобилі? Принаймні ніхто не сміявся з їхніх імен. Бо чого сміятися? Сруль - Ісроель, Піня - Пінхас. Зрештою в російській мові теж є слова, котрі на їдиш означають зовсім інше, не дуже гарне. Он начальника називають: дректор, дректор… і ніхто з євреїв не сміється. А племіннички мусили імена змінити. Тепер вони у тому Києві - Петя і Серьожа. Мишугоне! (в Чорнобилі це слово вимовлялося саме так).
А потім підійде до балагули-філософа сусід і почне хвалитися: «Моя Сура така хазяйка, така хазяйка! Глянь, Арєль, вона на базар іде - і панчоху плете! А який вона фіш робить - навіть моя мама такого не робила»…
І ще багато про що варто було би отак посидіти-подумати…
Але він довго не сидітиме. Бо ж ось-ось прийде пароплав з Києва, а на ньому, може, хтось із чорнобилян, котрі вибилися до столиці. Таки є: однокласниця його дочки, Таня Пащенко, вчителева донька, приїхала провідати тата з мамою. І хоча вона вже доросла мати двох дітей, Арєль впізнає її, як впізнає всіх, кого знав дітьми. Ай, красуне моя, дитинко, скаже він, сідай, я тебе відвезу! І повезе, по дорозі розпитуючи про здоров’я батьків і дітей… а за розмовами поверне за звичкою на Паркову, доведеться нагадати йому, що Пащенки після війни переїхали, бо хату на Парковій у війну розбило снарядом, тож тепер живуть вони біля лікарні…
Отоді здавалося, що все це буде вічно: і річка, і пристань, і Арєль на пристані. А зараз - єдине, що спадає на думку, це парафраз відомого поета: не той тепер Чорнобиль, Прип’ять-річка не та. Німці не добили, так свої постаралися.
* * *Перед Першою Світовою війною у Чорнобилі було дві єврейські общини: хасидська та традиційна. «Традиційні» кепкували з хасидів, їхнього одягу, засмальцованих довжелезних - мало не до пояса - пейсів і любові до танців під музику з будь-якого приводу. Хасиди на те казали: фе! І не звертали увагу на таку дрібноту, як іудеї-ортодокси.
Та коли у серпні 1914 року у волинських лісах заляскали перші постріли великої війни, чорнобильські хасиди, наче змовившись (а хто зна, може й змовившись), миттю зібрали свої бебехи, завантажилися на пароплав, посадили згори свого цадика… і зникли. Виринули вони через кілька років у Палестині. Ортодокси сміялися, переказували один одному все ті ж анекдоти про пейсатих боягузів, бо де ж то фронт, а де тихий Чорнобиль! І навіть коли в 17-му в Петрограді скинули царя, ніхто цим особливо не пройнявся, бо де та Нева, а де Прип’ять. Це ж іще далі, ніж до фронту.
Ідилія закінчилася влітку 1919 року, коли містечко окупував котрийсь із численних тоді напівбандитів, напівотаманів, котрого вітри революції занесли сюди аж з Одеси-мами. «Батько» Струк затримався в Чорнобилі аж на місяць. Проте, й за цей короткий час вони в’їлися в пам’ять місцевих жителів настільки, що коли і вісімдесят років потому наша родичка, чорнобилянка Віра Михайлівна Кругленко, світла їй пам’ять, почала писати історію свого древнього містечка, то їй переповіли чимало і про бандитів, і про самого отамана. Його хлопці регулярно збирали контрибуцію з переляканих обивателів, підробляли старим грабіжницьким ремеслом на великій дорозі. А у вільний від основного заняття час задля розваги топили місцевих євреїв у Прип’яті. Десь у середньому по десять чоловік за день. На круг за місяць вийшло триста безвинно убієнних.