Короп по-чорнобильськи
Электронная книга - «Короп по-чорнобильськи». Краткое содержание книги:
Хрущов розгубився і ляпнув:
- Нечистих не було… а чисті?
- І чистих теж не було, - добив його Мікоян.
Але останній гвіздок у труну загнало невгамовне дитя гір Марлен Хуцієв:
- Микито Сергійовичу, раз ми з’ясували, що нічого не було, то що ж нам брати з собою в мистецтво?
Сергій Аполінарієвич Герасимов, кінорежисер, професор і всіх радянських нагород лауреат та кавалер миттю вхопив свого мініатюрного учня за шкірки і виніс (саме виніс!) із залу, доки ніхто не опам’ятався. Завдяки цьому рішучому жесту темі старого єврея Ноя дали нарешті спокій. Ненадовго. Років через десять американський розвідувальний супутник сфотографував залишки корпусу Ноєвого ковчегу, котрій просвічував через багатометрову товщу льоду неподалік вершини Арарату.
* * *З євреями не щастило не тільки Сталіну і Хрущову. Леонід Брежнєв хоч і прожив усе життя з єврейкою-дружиною, але теж мав із цим народом проблеми.
Абсолютно реальна історія, яка свого часу облетіла весь Радянський Союз. У 1967-му році, до 50-річчя Жовтневої революції, видатний радянський актор і режисер Олег Єфремов одержав Державну премію за постановку в театрі кількох п’єс, авторами яких були Михайло Шатров, Олександр Свободін, Олександр Володін і Михайло Рощін.
Високу нагороду Єфремову вручали в Кремлі. Після офіціозу, як водиться, банкет, на який, крім свіжого лауреата, допустили й усю четвірку згаданих драматургів.
І от - Кремль, прохідна, молоденький солдатик з військ КДБ перевіряє паспорти і звіряє їх зі списком. Він уже впізнав (по фільмам) Єфремова і радісно йому усміхається.
Першим свій паспорт простягає Михайло Шатров. Солдатик розкриває - і читає вголос: “Мойсей Маршак”. Зазирає до списку. Там фігурує тільки Михайло Шатров. Супроводжуючий пояснює, що все нормально, просто у товариша Маршака літературний псевдонім Шатров. Пропускають.
Наступним підходить Володін. Солдат бере паспорт і читає: “Лівшиц”. Знову пояснення супроводжуючого щодо псевдоніму. Лівшица-Володіна пропускають.
Далі черга Михайла Рощіна. Солдатик розгортає паспорт і, заїкаючись, читає: “Гібельман”. Пропускають.
За Гібельманом-Рощіним підходить Свободін і пояснює: “Загалом то я Свободін, але по паспорту Ліберт”. Пропускають і його.
І коли нарешті черга доходить до Єфремова, солдатик, ще не взявши до рук його паспорта, жалібно запитує:
- Олег Миколайович, ну хоча б Єфремов - це не псевдонім?
* * *Ті ж часи. Редакція “Спортивної газети”. Творчий колектив відсотків на 90 - євреї. Але що характерно - з українськими або російськими прізвищами. Звичний робочий день: посеред кімнати на стільці сидить Боря Гопник і розповідає щось веселе.
Раптом бахають двері і залітає позаштатний кореспондент літнього віку, котрий не без гордості називав себе єдиним євреєм-професіоналом в галузі міліцейського службового собаківництва, бо працював у міліцейському собачому центрі. Увірвався - і з порогу про своє, наболіле:
- Все, амбець! Одним євреєм в радянській міліції стало менше!
Присутні, як один, повернулися до позашкора і він почав детально пояснювати:
- Оце вийшов у відставку! Все поздавав. Справи здав, собачок здав… і ще зброю здав.
Гопник негайно прокоментував:
- Але обріз залишив…
* * *Борис Січкін у 60-70-х роках був одним із найпопулярніших радянських кіноакторів. Перш за все, завдяки блискотливому Бубі Касторському з фільмів про “невловимих месників”. Він народився і виріс у Києві, дебютував як куплетист і танцюрист, за власними спогадами, на Євбазі (єврейському базарі, котрий містився там, де зараз площа Перемоги). Неповнолітній Січкін мав своїх шалених фанатів серед кишенькових злодіїв і шулявських блатних. У Києві він закінчив театральне училище, звідси ж пішов на війну… так склалося, що популярність прийшла до нього пізно, вона ж його і згубила.
На початку 70-х маразмуючі кремлівські вожді раптом чомусь почали люту розправу з акторами та співаками, які давали так звані ліві концерти. Пояснимо спеціально для молоді: офіційно той же Борис Січкін мав право одержати за участь у збірному концерті не більше восьми рублів п’ятдесяти копійок. Реально - півтора долари. А за так званий сольник, себто авторський двогодинний виступ із антрактом - аж двадцять рублів. На додачу кількість концертів теж строго обмежувалася. Тому і актори, і адміністратори вимушені були приховувати справжню кількість виступів і відповідно коригувати звітні документи. Те, що держава мала від законних і лівих концертів мільйонні прибутки, партійних ревнителів не цікавило. Головне - виявити і покарати того, хто мав нахабство побажати жити хоч трошки краще від сірої посередності.