Сутінки

Зненацька з-за рогу вискочили фари, машина ледве не збила коротуна, змусивши його відскочити на тротуар. Я кинулася на дорогу — авто зупиниться, бо в іншому разі йому доведеться переїхати мене. Але срібляста іномарка неочікувано крутнула, різко загальмувавши за метр від мене з відчиненими пасажирськими дверцятами.

— Всередину! — наказав оскаженілий голос.

Дивовижно, як миттєво зник задушливий страх, дивовижно, як раптово переповнило мене відчуття безпеки — я ще не встигла сісти в авто, достатньо було просто почути цей голос. Я застрибнула на сидіння, із гуркотом захряснувши дверцята.

Всередині панувала пітьма, надворі було не світліше, я ледве бачила обличчя водія у мерехтінні панелі приладів. Завищали шини, він розвернув авто на північ, занадто різко набираючи швидкість, і мало не наїхав на ошелешених виродків. Краєм ока я зауважила, як вони ховаються в тіні будинків. Ми закінчили розворот і помчали до порту.

— Пристебнися, — звелів він. Я усвідомила, що вчепилася щосили долонями у сидіння. І миттю підкорилася — клацання, з яким ремінь з’єднався із клямкою, голосно пролунало у темряві. Едвард різко повернув ліворуч і помчав далі, не звернувши уваги на кілька знаків «Стоп» — просто пролетівши повз них.

Я почувалася безпечніше, ніж будь-коли; тої миті мені було абсолютно байдуже, куди ми їдемо. Із глибоким полегшенням роздивлялась я його обличчя — з полегшенням, більшим за радість дивовижного спасіння. У тьмяних відблисках я милувалася бездоганними рисами, чекаючи, поки нормалізується дихання, аж раптом зрозуміла, який вбивче розгніваний вираз застиг на Едвардовому обличчі.

— Ти в нормі? — запитала я, здивовано почувши власний хрипкий голос.

— Ні! — розлючено відрізав він.

Я мовчки сиділа, спостерігаючи за ним. Палаючі очі втупилися в дорогу. Зненацька авто зупинилося. Я роззирнулася довкола, але було затемно, щоб роздивитися щось за нечітким обрисами чорних дерев, що росли обабіч дороги. Ми виїхали за місто.

— Белло, — нарешті заговорив він. Голос пролунав сухо, стримано.

— Так? — мій досі хрипів. Я зробила спробу непомітно прочистити горлянку.

— З тобою все гаразд? — він і далі дивився вбік, та на виду ясно читалася лють.

— Так, — тихо прохарчала я.

— Будь ласка, відверни мою увагу, — наказав він.

— Вибач, що ти сказав? Він різко видихнув.

— Просто потріщи про якусь дурню, поки я заспокоюся, — пояснив він, заплющуючи очі й пощипуючи перенісся великим і вказівним пальцями.

— Гм, — я судомно копирсалася в думках у пошуках тривіальних тем. — Завтра перед уроками я пікапом переїду Тайлера Кроулі.

Едвард і далі сидів із заплющеними очима, але куточок вуст сіпнувся.