Понеділок починається в суботу

Я виліз із крісла і відійшов у кут. Далі хвоста справа не зрушилася, але видовище й без того було моторошнувате. Я спробував ще раз, і хвіст заколосився. Я взяв себе в руки, примружився і почав якнайвиразніше уявляти подумки шматок звичайного житнього хліба, як його відрізають від буханця, намащують маслом — вершковим, з кришталевої масельнички — і кладуть на нього кружальце ковбаси. Бог з нею, з лікарською, нехай буде звичайна полтавська напівкопчена. З кавою я вирішив поки зачекати. Коли я обережно розплющив очі, на лікарському халаті лежав чималий кусень гірського кришталю, всередині якого щось темніло. Я підняв цей кристал, за кристалом потягся халат, незбагненно до нього прирослий, а всередині кристала я розрізнив бажаний бутерброд, дуже схожий на справжній. Я застогнав і спробував подумки розколоти кристал. Він покрився густою сіткою тріщин, тому бутерброд майже зник із вигляду. «Дурень, — сказав я собі, — ти з’їв тисячі бутербродів, і ти нездатен більш-менш чітко їх уявити. Не хвилюйся, нікого немає, ніхто тебе не бачить. Це не залік, не контрольна і не іспит. Спробуй ще раз». І я спробував. Краще б я не пробував. Уява моя чомусь розбурхалася, в мозку спалахували і згасали найнесподіваніші асоціації, і з кожною новою спробою приймальня наповнювалася дивними предметами. Багато з них вийшло, мабуть, із підсвідомості, з дрімучих джунглів спадкової пам’яті, з давно пригнічених вищою освітою первісних страхів. Вони мали кінцівки і безперервно рухалися, вони видавали огидні звуки, вони були непристойні, вони були агресивні та весь час чубились. Я зацьковано озирався. Все це дуже нагадувало мені старожитні гравюри, із сценами спокутування святого Антоні я. Особливо гидотною видавалася овальна тарілка на павучих лапах, покрита з боків жорсткою ріденькою шерстю. Не знаю, що їй від мене було треба, але вона відходила у дальній кут кімнати, розганялася і з усього маху копала мене під коліна, поки я не притис її кріслом до стіни. Частину предметів кінець кінцем мені вдалося знищити, решта розбрелися хто-куди і поховалися. Залишилися: тарілка, халат із кристалом і горня з чорною рідиною, яке розрослося до розмірів глечика. Я підняв його обома руками і понюхав. Як на мене, це було чорне чорнило для авторучки. Тарілка за кріслом ворушилася, дряпаючи лапами кольоровий лінолеум, і гидко сичала. Мені було дуже незатишно.