Ф. Рабле
Найбільше мене вразило, що Вибігалло аніскільки не був збентежений тим, що сталося. Поки домовики обробляли його, поливаючи абсорбентами і умащуючи пахощами, він віщав фальцетом:
— Ось ви, товариші Ойра-Ойра і Амперян, ви теж усі побоювалися. Що, мовляв, буде, та як, мовляв, його зупинити… Є, є у вас, товариші, такий, знаєте, нездоровий, значиться, скептицизьм. Яб сказав, така, знаєте, недовіра до сил природи, до людських можливостей. І де ж вона тепер, ваша недовіра? Луснула! Луснула, товариші, на очах широкої громадськості та забризкала мене і ось товаришів із преси…
Преса вражено мовчала, покірно підставляючи боки під шиплячі струмені абсорбентів. Г. Проникливий дуже тремтів. Б. Питомник крутив головою і мимоволі облизувався.
Коли домовики прибрали лабораторію у першому наближенні, я зазирнув усередину. Авральна команда діловито вставляла шиби і спалювала в муфельній печі рештки шлункової моделі. Решток було мало: купка ґудзиків із написом «фор джентльмен»[14], рукав піджака, неймовірно розтягнуті підтяжки і вставна щелепа, схожа на викопну щелепу гігантопітека. Решта ж, вочевидь, розлетілось на порохно. Вибігалло оглянув другий автоклав, він же самозамикач, і заявив, що все гаразд. «Пресу прошу до мене, — сказав він. — Іншим пропоную повернутися до своїх безпосередніх обов’язків». Преса витягла книжечки, всі троє всілися за стіл і заходились уточнювати деталі нарису «Народження відкриття» та інформаційної замітки «Професор Вибігалло розповідає».
Глядачі розійшлися. Пішов геть Ойра-Ойра, забравши в мене ключі від сейфа Януса Полуектовича. У відчаї пішла Стелла, котру Вибігалло відмовився відпустити до іншого відділу. Пішли помітно повеселілі лаборанти. Пішов Едик, оточений юрмою теоретиків, прикидаючи на ходу мінімальний можливий тиск у шлунку кадавра, який вибухнув. Я теж рушив на свій пост, попередньо пересвідчившись, що випробовування другого кадавра відбудеться не раніше за восьму ранку.
Експеримент справив на мене гнітюче враження, і, прилаштувавшись у величезному кріслі приймальні, я якийсь час намагався зрозуміти, дурень Вибігалло чи хитрий демагог-халтурник. Наукова цінність усіх його кадаврів, вочевидь, дорівнювала нулю. Моделі на базі власних дублів умів створювати будь-який співробітник, що захистив магістерську дисертацію і закінчив дворічний спецкурс нелінійної трансгресії. Наділяти ці моделі магічними властивостями теж була абищиця, тому що існували довідники, таблиці та підручники для магів-аспірантів. Ці моделі самі собою ніколи нічого не доводили і з точки зору науки становили не більший інтерес, ніж картярські фокуси чи шпагоковтання. Можна було, звичайно, зрозуміти всіх цих горе-кореспондентів, котрі липнули до Вибігалли, як мухи до смітника. Бо з точки зору нефахівця все це було надзвичайно ефектно, викликало шанобливий трепет і непевні відчуття якихось величезних можливостей. Важче було зрозуміти Вибігаллу з його хворобливою пристрастю влаштовувати циркові вистави та публічні вибухи на потребу цікавим, позбавленим можливості (та й бажання) розібратись у суті питання. Якщо не враховувати двохтрьох виснажених відрядженнями абсолютників, котрі обожнювали давати інтерв’ю про стан справ у безкінечності, ніхто в інституті, м’яко кажучи, не зловживав контактами з пресою: це вважалося поганим тоном і мало глибоке внутрішнє підґрунтя.
Річ у тому, що найцікавіші та найвишуканіші наукові результати часто-густо мають здатність видаватись непосвяченим безглуздими і тоскнонезрозумілими. Люди, далекі від науки, в наш час сподіваються від неї дива і тільки дива і практично не здатні відрізнити справжнє наукове диво від фокуса чи якось інтелектуального сальтомортале. Наука чародійства та ворожби не є винятком. Організувати на телестудії конференцію знаменитих привидів чи просвердлити поглядом діру в півметровій бетонній стіні може багато хто, і це нікому не потрібно, але саме це приводить у захват найшановнішу публіку, яка погано уявляє собі, до якої міри наука переплела і посплутувала поняття казки та дійсності. А от спробуйте знайти глибокий внутрішній зв’язок між свердлячою властивістю погляду і філологічними характеристиками слова «бетон», спробуйте вирішити цю маленьку конкретну проблемку, що відома під назвою Великої Проблеми Ауерса! Її вирішив Ойра-Ойра, створивши теорію фантастичної спільноти і започаткувавши цілком новий розділ математичної магії. Але майже ніхто не чув про Ойру-Ойру, зате всі пречудово знають професора Вибігаллу. («Як, ви працюєте у НДІЧАВО? Ну як там Вибігалло? Що він ще новенького відкрив?..») Це відбувається тому, що ідеї ОйриОйри здатні сприйняти всього двісті-триста чоловік на всій земній кулі, і серед цих двох-трьох сотень досить багато членів-кореспондентів і — на жаль! — немає жодного кореспондента. А класична праця Вибігалли «Основи технології виробництва самонадівного взуття», набита демагогічною балаканиною, спричинила свого часу завдяки Б. Питомнику чимало галасу. (Пізніше з’ясувалося, що самонадівні черевики коштують дорожче за мотоцикл і бояться пилу та вологості.)
