Язиката Хвеська
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-966-424-206-3
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Язиката Хвеська». Краткое содержание книги:
Марсель, не витримуючи такого блискавичного напору, глянув на Бабкіна. Той зробив півкроку вперед.
— Ви якого президента маєте на увазі? Джорджа Вашингтона чи…
— Його, — кивнув Чортів. — То як, Марсель, Вашингтону не родич? Тому, на честь кого місто називається. Ну, американське, столиця ваша, де всі президенти сидять.
Бабкін кахикнув.
— Джордж Вашингтон, шановний Іллє Івановичу — той самий президент, зображений на купюрі достоїнством у один долар США. Ви хочете знати, чи не родич містер Уошингтон американському президентові Джорджу Вашингтону?
— Ну да, — відповів мер і додав: — Як той казав.
— Розумієте… Як би це пояснити… Джордж Вашингтон був білим. Але в Америці давно покінчено з расизмом. Про що яскраво свідчать результати останніх президентських виборів у цій країні. Тому з огляду на вимоги політкоректності не буде помилкою вважати, що наш Марсель може бути причетним до давнього роду тих самих Вашингтонів. До того ж мішані шлюби в Америці не рідкість.
— Ага, значить, — промовив Чортів.
Вся компанія дивилася на Бабкіна, роззявивши роти. Але навіть сам Бабкін не чекав від себе такої глибокої за змістом тиради. Причому тирада ця помітно вразила Іллю Івановича Чортіва — його нижня щелепа теж трошки опустилася донизу.
— Ну, значить, розібралися, як той казав, — промовив він, аби якось виборсатися з цих генеалогоічних нетрів. — Словом, товариство, програма в нас така. Зараз невеличка робоча нарада, послухаєте, чим наше місто живе, як той казав. Потім поїдемо в ліцей і в другу школу. Там теж не дуже довго, бо треба ще містом проїхатися. Заїдемо на арматурний завод, значить. Потім подивимося пам'ятник Шевченку, — якщо попереднє оголошення стосувалося всіх присутніх, то тепер мер знову звернувся персонально до Марселя. — У нас, знаєте, в Україні так само пам'ять шанують, як у Америці. Своїх геніїв шанують теж, і вони теж на наших грошах є. У вас у Америці поетів на грошах друкують?
— Тільки президентів, — поквапився відповісти за нього Бабкін. Марсель лише ствердно кивнув.
— О, бач, а у нас друкують! — Чортів витягнув з кишені гаманця, витяг дві купюри. — Диви, оце на сотці старого зразка — старий Шевченко, а на новішій — молодий Тарас.
Хазяйновито заховавши гаманця назад, мер знову звернувся до всіх.
— Ну, а потім — неофіційна частина, там заодно і поговоримо, скільки тієї ночі…
Бойко кахикнув і почав тупцяти на місці. Ночувати в їхні плни не входил, і максим відчув — ось він, перший невеличкий збій у чітко продуманому плані. Але те ж саме відчув і Боженко. Розуміючи, як це небезпечно — віддавати свою групу підтримки на поталу Чортіву в ситуації, яка до середини ночі вийде з-під будь-якого контролю, він нагадав:
— Івановичу, гості на ніч не лишаються… Будній день, в усіх справи…
— Ось ти і простежиш, аби вони нормально на Київ поїхали! — тицьнув на нього пальцем мер, знову повернувся до гостей. — То як, приймається план?
— Якщо тільки все оперативненько, — з поважною діловитістю промовив Бабкін. — Бо в нас, знаєте…
— Знаю, — сказав Чортів. — У нас те саме. Так шо, господа, як той казав, поїхали-погнали?
6
Від того, як вони поїхали-погнали, в Максима Бойка під кінець дня лишилися в голові лише якісь окремі фрагменти.
… Ось уся компанія сидить у актовому залі мерії, де розташувався весь керівний апарат. Чортів завів звітну промову хвилин на сорок, із якої Бойко запам'ятав лише чільну фразу: «…плануємо залучити в наше місто тих інвесторів, у тому числі — з-за кордону, які зрозуміють перспективи, що відкриває тут перед ними ця наша, як той казав, терра інкогніта разом із табулою расою, бо відносно недалеке географічне розташування від столиці…»
… Ось уся компанія піднялася в приймальню мера, де на секретарчиному столі, забравши з нього комп'ютерний монітор і телефонний апарат, розклали по тарілочках бутерброди з ікрою, порізану ковбасу, сир, цукерки, а в центрі столу щільно поставили чаки з коньяком….
… Ось у актовому залі ліцею номер один гості розсілися в першому ряду поруч із мером, а на сцені дівчатка в українському народному вбранні водять хоровод і співають народних пісень. Потім одна з них, та сама, яка підносила хліб-сіль біля мерії, заспівала арію Наталки з опери Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Поруч із мером сиділа його дружина, директор цього ліцею, яка здалася старшому за колег Кості Бабкіну схожою на парторга часів розквіту брежнєвського застою. Жінка гордо дивилася то на своїх вихованиць, то на чоловіка. Сам же мер задоволено кивав у такт співу. Коли все закінчилося, завіса закрилася, аби потім під оплески знову роз'їхатися. Дівчатка за цей час уже звідкись взяли квіти, по невидимому сигналу збігли вниз і подарували по букету всім, хто сидів у першому ряду. Дружина мера після того піднялася на сцену і закликала: