Язиката Хвеська
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-966-424-206-3
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Язиката Хвеська». Краткое содержание книги:
Дорослі повели дівчаток до автобуса, по дорозі заспокоюючи потерпілу, а до гурту приїжджих підійшов чоловік середніх років, коротко стрижений і, так само не зважаючи на спеку, офіційно вдягнений. Хоча з усіх присутніх тут йому костюм пасував найменше — чоловікам із зовнішністю виконробів офіційно-діловий стиль одягу взагалі не пасує.
— Григорій Боженко, — той, заради кого все закрутилося, по черзі потиснув гостям руки, починаючи з Марселя. — Ну, хлопці, як доїхали?
— А чого? Нормально доїхали, — відповів за всіх Зубок. — Пісень співали…
— Так, народ у нас любить поспівати. — пояснив Боженко синові американського мільйонера так, наче вибачався перед негром за всю Україну. — Нічого, ще поспіваємо, ввечері, — і вже до Зубка: — Там Чортів таку діяльність розгортає — мама дорогая! Так, люди, давайте, значить, хто у нас є хто.
— Костянтин Бабкін, — назвався Костя і, подумавши, додав: — Петрович.
— Костянтин Петрович Бабкін, помічник народного депутата…, — включився Зубок. — Ну, я вам казав по телефону, кого саме, тільки ж просили не афішувати, гм…
— Та воно понятно, що просили. Нікому не скажу, але сам знаю. Не поб'ємося, всі ми українці.
Боженко перевів погляд на Присяжного.
— Це ось Всеволод Присяжний, — представив Зубок.
— А по-батькові? — поцікавився Григорій.
— Це зайве, — поважно відповів той. — Ми в партії за демократичні форми спілкування. Можна просто Сєва.
— Це у вашого шефа брат — віце-президент компанії «Релакс-фуд»? — поцікавися Боженко, хоча прекрасно знав відповідь. — Мережа мультиплексів та ресторанів швидкого харчування в Києві, Харкові, Донецьку, Єнакієвому…
Присяжний кахикнув. Як раз цього він не знав. Не вистачало, аби цей місцевий будівельний магнат був знайомий з кимось із родичів того бісового політика. Тоді все, капець, місія Штірліца провалилась, толком і не розпочавшись. Зробивши вигляд, що розмову в цьому напрямку вести не вартує, принаймі — при всіх, він красномовно скосував на Бабкіна, котрий формально працював на політичного опонента його нібито шефа, і багатозначно промовив:
— Подивимось, подивимось, що у вас тут за планів громадьйо…
— Поговоримо, поговоримо! — в тон йому відповів Боженко.
Далі він пересунув свій погляд виконроба на Максима, який виглядав на фоні решти гостей абсолютно непрезентабельно — старенькі, хоча й чисті джинси, стоптані кросівки та футболка із зображенням чиєїсь перекривленої пики.
— Це — Максим Бойко! — поспішив представити друга Зубок. — Я ж говорив вам, провідний київський журналіст. Той самий, пише в спеціалізовані видання про перспективи розвитку…
— Пише собі — хай пише, — як людина, фінансово причетна до засобів масової інформації в своєму регіоні, Боженко ставився до журналістів без симпатії, але з повагою: люди, яких він мало шанує, все одно роблять справу, без якої навіть йому не обійтися. — Ви пишете, так сказать. Ми, значить, читаємо.
Коротко потиснувши Максимову правицю, Боженко націлив свій погляд виконроба на головного члена групи підтримки. Всі відчули — зараз їхня «темна конячка» пройде перше серйозне випробування.
— Ну, і наш гість із міста Чикаго, — офіційним голосом представив Зубок. — Марсель Вашингтон, член ради директорів…
— Правильно казати — Уошингтон…, — встряв Бойко.
Боженко глипнув на нього, на короткий час замислився про щось важливе, птім кивнув, ніби досягнувши згоду з самим собою.
— Хоч Вашингтон, хоч Нью-Йорк. Хоч Уошингтон, хоч Уньюйорк. У нас тут по простому. В нас всі директори, всі один одному радять, і всі — добренні члени! Я — Гриша, Грицько, коротше!
Він стиснув праву руку Марселя, сильно труснув її, потім узяв його ліву руку своєї лівою, так само тряхнув, потім одночасно смикнув за обидві руки, при цьому не зводячи з обличчя Марселя свого фірмового погляду виконроба.
— Приємо, хлопці! Так, тепер гайда, гайда! Вйо, бо дощ, як кажуть! Там чекають уже!
— Там — це де? — поцікавився Бабкін, коли вони нарешті повернулися в свій бусик.
— Не знаю, — знизав плечима Коля. — Там…, — він непевно махнув рукою перед собою.
Бойко підсунувся до приятеля зовсім близько і одними губами, аби випадово не почув водій, промовив:
— Чого це тебе так понесло?
— Ти про що? — не зрозумів Зубок.