Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
— Товаришу Сталін, якщо замість незабутнього Андрія Олександровича, який так допомагав атомному проекту, стане хтось новий, робота може загальмуватися на місяці, притирка вона й є притирка.
— А Кузнецов?
— Він чудовий секретар ЦК, але якщо вводити його в Політбюро, як себе почуватимуть Шкирятов, Шверник?
Сталін спитав:
— Що, тривожишся з приводу монолітної єдності? Молодець, розумник! — Але в очах його крилися загроза й недовіра. — А хто, по-твоєму, зможе допомагати проекту так, як це треба?
І Берія, ціпеніючи від жаху, тихо відповів:
— Маленков, тільки він. Простіть його, товаришу Сталін… Він же ваш учень, ви ж його випестували, він же відданий вам до останньої краплі крові…
— Політбюро вирішить, — відповів Сталін. — Я погоджусь з думкою більшості… Партії не потрібен культ, папа, імператор… Колегіальність — ось наш принцип, який заповів Ілліч…
Берія того ж дня побував у Молотова, Ворошилова, Косигіна (хоч той був кандидатом в члени ПБ, права голосу не мав), Суслова і Мікояна. Андрееву і Кагановичу подзвонив: «Є думка проголосувати за повернення Маленкова. Товариш Сталін цікавиться, чи ви не проти цього рішення?»
…Маленков повернувся до Москви й зайняв місце «скрипаля» — так останнім часом Сталін іноді називав Жданова, знаючи його пристрасть до скрипки. (Повторення Тухачевского, чи що? Ач, борець за інтернаціоналізм і Закон! А хто перший поставив підпис під наказом застосовувати тортури? Я? Ні, не я, а він. Де, до речі, ця телеграма? Треба знищити.)
Записав на календарі: «Телеграма про тортури». Потім, подумавши, вирвав сторіночку, спалив, попіл струсив у кошик для паперів; запам'ятаю й так, завтра дам вказівку Кузнецову; але до вечора забув про це, захопився читанням справи про новоафонських духоборів, котрі першими підняли питання про примат Слова, ще в шістнадцятому році…
Повернути Маленкова дозволив не через прохання Берії. Справа в тому, що дедалі частіше думав: настала пора виступити з рядом фундаментальних теоретичних робіт, не все Троцькому теоретизувати чи Бухарчику. Треба стати над ними, вирішити проблему Духу, тобто Мови, бо спочатку було Слово, і, звичайно, економіки. Жданов напевне потяг би і на цей раз ковдру на себе — надзвичайно полюбляв великі аудиторії, хизувався ерудицією, налагоджував блок з письменниками й ученими, підминаючи їх під себе; от, бідолашний, і надірвався; усяк повинен знати своє стійло… Маленков такого собі ніколи не дозволить, людина-тінь. Бригаду філологів і економістів Маленков організує так, як ніхто інший, Берія правильно сказав — моя школа…
…Абакумов їздив до Сталіна практично кожного тижня.
Берія знав про це, але розпитувати не розпитував, не дозволяла особиста етика; задовольнявся інформацією, яку йому віддавав сам Абакумов; дещо підкидали охоронці Коби, а щось — його, Берії, особиста агентура, яка працювала на Ближній дачі: інколи Старець викликав Абакумова не в Кремль, а за місто.
Відчуваючи дедалі більшу прихильність Сталіна до себе, міністр державної безпеки поступово став закриватися; про розмови з Хазяїном практично нічого не розповідав, а просиджував у нього хвилин по сорок.
Молотов тепер дзвонив до нього прямо, обминаючи Берію; так само робив Ворошилов з Кагановичем.
Це й визначило долю Абакумова: маршал вирішив прибрати його, але не зараз, а в потрібний час і за організованим його людьми сценарієм.
Прибрати — не вбити; такий костолом знадобиться пізніше в ділі, але без прямих виході в на Старця.
А оскільки у великій грі дрібниць не буває, то Берія, використавши свої давні можливості, зробив так, що в Швеції знову заговорили про долю викраденого барона Валленберга; з цими матеріалами він і подався до Сталіна: той жадібно цікавився всім тим, що відбувалося за кордоном.
Читаючи спецповідомлення, сказав:
— Стокгольм — найнудніше місто серед усіх, де мені доводилося працювати… До речі, я там в одному номері з Альошею жив, з Риковим…
13
Цього разу Аркадій Аркадійович зустрів Ісаєва похмуро, з-за столу не підвівся, навіть трохи роздратовано кивнув на стілець біля маленького столика, поставленого перпендикулярно до його великого, з різьбленням, письмового; зчепив свої міцні пальці й почав монотонно вдаряти ребром долонь об товсте скло, під яким лежав список телефонів і прізвищ.
— Поясніть мені, — заговорив він нарешті, акуратно підшукуючи потрібні слова, — чому ви… полковник МДБ… ні на йоту не вірите нам?
Ісаєв не поспішав з відповіддю; стримався, щоб не хруснути пальцями; до натужного болю у долонях стиснув кулаки й відкинувся на спинку стільця: