Тарзан та його звірі. Тарзанів син
- Автор: Берроуз Эдгар Райс
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан, Веселка
- ISBN: 966-692-891-4
- Переводчик: Олег Владимирович Покальчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Тарзан та його звірі. Тарзанів син». Краткое содержание книги:
Тарзан злов обернувся до росіянина, згадавши про втіху особистої помсти. Адже чолов’яга ніби уник кігтів Шіти. Та коли він придивився, то побачив, що на те немає ради. Роков позадкував на самий краєчок капітанського містка, дрижачи і з жахом дивлячись, як звірина поволі скрадається до нього.
Пантера з глухим гарчанням повзла по палубі. Роков наче скам’янів, очі йому вирячилися, нижня щелепа відвисла, холодний піт виступив на лобі.
Під собою, на палубі, він бачив великих людиноподібних мавп — у тому напрямку втеча була неможлива. Одна з тварин намагалася дотягтися до краєчка містка, щоб ухопитися за нього й підтягтися до росіянина. А перед ним була пантера, що мовчки готувалася стрибнути.
Роков знерухомів. Коліна йому тремтіли. Він белькотів щось невиразне. Останнім порухом впав на коліна — і тут стрибнула Шіта.
Вона усією своєю вагою вдарила росіянина в груди, перекинувши його горілиць.
Коли величезні кігті почали розривати людські груди й горло, Джейн Клейтон нажахано відвернулась, але Тарзан із племені великих мавп повівся інакше. Холодна зловтішна усмішка заграла на його вустах. Багряний рубець на чолі поволі набув нормального кольору шкіри й зник.
Роков відчайдушно, але марно відбивався від ревучого, лютого посланця долі, що спіткала його. Жахлива смерть, якою він загинув, була заслуженою карою за всі його незліченні лиходійства.
Коли росіянин перестав борсатися, Тарзан, на прохання Джейн, наблизився, щоб забрати в пантери й поховати по-людськи те, що лишилось від тіла. Але велика кішка, рикаючи, звелася над своєю здобиччю, дарма що перед нею стояв її улюблений володар. Тарзанові довелося відмовитись від свого наміру, а то він мусив би вбити свою приятельку з джунглів.
Цілісіньку ніч пантера Шіта гарчала над тими пошматованими рештками, що колись були Ніколаем Роковим. Місток «Кінкеда» був залитий кров’ю. Під сяйвом тропічного місяця звір бенкетував до самого ранку. На світанку, коли зійшло сонце, від найлютішого. Тарзанового ворога лишилися тільки обгризені й потрощені кістки.
Із залоги росіянина на пароплаві були всі, крім Павловича. Четверо бранців сиділо в кубрику «Кінкеда». Решта були мертві.
З тими, хто лишився живий, Тарзан пустив паровий двигун в дію і з допомогою помічника капітана, який також випадково вцілів, вирішив пливти на пошуки Острова Джунглів. Але на світанку знявся сильний західний вітер, і помічник капітана не наважився вивести «Кінкед» у плавання. Того дня пароплав стояв на якорі в гирлі ріки, і, хоча вночі вітер трохи вщух, краще було б дочекатися дня, щоб безпечно вийти покрученим гирлом у море.
Вдень хижа зграя безперешкодно розгулювала палубою пароплава, бо ж Тарзан і Мугамбі утовкмачили їм, що на «Кінкеді» більше не вільно нікого чіпати; але на ніч звірів замикали внизу, в трюмі.
Радості Тарзана не було меж, коли він довідався від дружини, що та маленька дитина, яка померла в селищі Ваганвазам, не була його сином. Чиє то було дитинча і що трапилося з їхнім малим, подружжя не мало уявлення, а оскільки не було ні Рокова, ні Павловича, з’ясувати це не було в кого.
А втім, ця новина давала лордові й леді Грейстокам промінець надії, і це вже була втіха. Очевидно, їхнього маленького Джека таки не привозили на «Кінкед». Андерссен мав би про це знати, але ж він повсякчас переконував Джейн, що дитина, яку він був приніс уночі до її каюти перед втечею, була єдиним дитям на борту «Кінкеда», відколи пароплав відплив з Дувра.
18. ПАВЛОВИЧ ЗАДУМУЄ ПОМСТУ
Джейн і Тарзан стояли на корабельній палубі, переповідаючи одне одному подробиці розмаїтих пригод, яких вони зазнали, відколи розлучилися у своїй лондонській домівці. А в цей час прихований спостерігач, суплячи брови, стежив за ними з берега.
У мозку цієї людини вже роїлися плани, як перешкодити англійцеві та його дружині повернутися додому в Лондон, бо доки життєва сила наснажувала мстиву свідомість Алєксєя Павловича, жоден ворог росіянина не міг вважати себе в безпеці.
Він вигадував план за планом, щоб по одному відкидати їх: то через нембжливість виконання, то через нібито надмірну м’якість задуманої помсти. Злочинний розум помічника Рокова був такий збочений через хибність аргументів, що він не міг уловити справжньої суті стосунків між його шефом та мавполюдом, добачити, Що всі лиха походили не від англійського лорда, а саме від нього та його спільників.
І, обмірковуючи кожний свій новий задум, Павлович доходив одного й того самого висновку: він нічого не вдіє, доки піврусла Угамбі відділяє його від тих, кому він хотів би помститися.