Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
Вправи були написані олівцем — так само як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.
Так он воно що!
Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.
Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволила тобі признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів і там зубрячиш граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі…
А втім, що «стривай», що «пожди»? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?
Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не догадуюсь. Хай думає!
Я швиденько поклав зошит і «Граматику» на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.
Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув.
Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике діло труси. Без трусів — нема людини, а в трусах — є людина, ще й посміхається,— і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.
Несподівано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова підпливав ще один човен. У човні сидів Гришка Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.
— Майже годину вас шукаємо,— сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег.— Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всі засміялись.
— Нічого! Поки доїдемо — утруситься,— заспокоїв її вожатий.— Ну що ж, друзі, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босячня? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.
— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадим.— Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває…
Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.
Ми стояли червоні, мов два помідори.
Ми ладні були крізь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такі здорові, як ти! Ми б тобі показали! «Ділов! Ділов!» — говорити спершу навчися, мурляко!
— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — підхопив Ігор.
— Хороші, хороші, хороші! — заверещала Оксана.
— Тільки так! — вигукнув Сашко-«штурман».
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим.— Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-«штурман» та інші піонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здорові!
Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:
— Шкода, що ми не дізнаємось, як закінчилося ваше секретне діло…
Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?
— Напишіть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов’язково.
— Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль.
— Тільки так! — відрубав Сашко-«штурман».
А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.
— На́,— сказала вона, простягаючи папірець Кукурузові.— Тільки гляди, не загуби!
Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.
Вони сіли в човни.
— Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька.— Заводь, Сашко!
І вони заспівали.
Ми довго стояли на березі. Їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.
А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися й думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав: