Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

— Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я влізла до вас і пристаю, так?.. То я зараз піду. Ви не сердьтеся. Просто мені хотілося познайомитися з вами.

І так вона це якось просто сказала, що мені аж стало ніяково. І ні я, ні Кукурузо не знайшли, що відповісти.

Валька підвелася, сунула Кукурузові в руки приймач і побігла до вогнища.

— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, зніяковіло мовив Кукурузо.

— Вона хороший хлопець,— несподівано почервонівши, сказав Ігор.— У нас з нею всі дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.

Я пильно глянув на нього і зрозумів, що він навмисне міняє тему розмови, що більше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.

Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька, але незабаром від вогнища почувся голос вожатого:

— Ігорю, хлопці, ідіть швидше! Юшка готова!

— Пішли! — сказав Ігор.

Я як ото випив вранці склянку молока, то більше й ріски в роті не мав — був тепер голодний, як арештант, і ця пропозиція мені, звичайно, дуже сподобалась. Думаю, що Кукурузо їсти хотів не менше, бо через усі нічні переживання, мабуть, зовсім не снідав.

Але несподівано він сказав Ігорю:

— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснідали.

Я закліпав на нього очима і роззявив рота, але промовчав.

— Та не видумуйте, хлопці, ходімте! Такої юшки ви зроду не їли,— умовляв Ігор. Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи від голоду слину, змушений був його підтримувати. Нарешті Ігор махнув рукою:

— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — і побіг до вогнища. Але через хвилину замість вожатого прибігла цибата Валька. І одразу накинулась на нас:

— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хіба відмовилася б? Я б відмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану швидше!

І, на мою радість, Кукурузо, який так уперто відмовлявся перед Ігорем, тут раптом вмить знітився і покірливо поплентався за дівчиною. І знову мені згадалася чомусь Гребенючка…

Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справді юшка була смачна, але мені здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумівся на юшці. В нас у селі вміли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всі прицмокували й хвалили Сашка-«штурмана». А він сидів біля казана з ополоником у руках і, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачі.

Тепер мені було зрозуміло, чому всі так зраділи, що сьогодні Сашкова черга готувати сніданок. Він у них був визнаний куховар.

Незабаром усі понаїдались і порозлягалися на траві навколо вогнища — відпочити. Хтось перший замугикав пісню, хтось підтягнув, і пісня виросла, зміцніла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…