Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
— Да, зараз техніка, воно не те що… а взагалі… звичайно… Кажуть, в отакому ґудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна…
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках,— сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що то таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.
Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:
— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена. У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
Пасти таку радіо-корову — одна насолода.
Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю. А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» І Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі…— кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.
— Ну, гаразд, про це потім… А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця на що? Ти що, думаєш, для такого діла обов’язково треба людей та дрюччя? Рушниця — це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.
— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… Взагалі, рушниці будь-хто злякається.
— Авжеж,— погодивсь я.— Тільки як же ж… я… вночі… а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого. А я…
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку їдеш абощо.
— Я й так на рибалці зараз.
— Та що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він…
— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.
— Їдь, а я що…
Я сів у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи: «Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити». Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
— Ти знаєш… Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас оті полив’яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх.
— Добре, привезу, аякже,— сказав я і відштовхнувся од берега.
Розділ XIX
У сні і наяву
— Де це ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали,— докірливими словами зустріла мене мати.
— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара,— так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
— Про якого це ти Сашка?
— Та про… про… Юрчишина,— почав виплутуватись я, як в’юн із сітки.— Отой, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.
А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила.
— Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати.
— Поганюче! Ледве на юшку наловили,— не червоніючи, брехав я.— Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.
І я, радий, що все так добре обійшлося, побіг рубати дрова.
До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, то помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.