Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці,— підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.

— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.

— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий.— А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!

— Тільки так,— авторитетно підтвердив маленький вилицюватий «штурман».

Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.

— Ти, Ігоре, займись вогнищем,— сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом.— Ти в нас майстер.

— Ходімо, я покажу, де хмиз,— по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли вглиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль-будль, бум-бем, бу-га-га…» І потім щось заспівало жіночим голосом по-ненашому… Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?

Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:

— Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки у футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Он воно що! Так це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?

— Гарна штука,— опам’ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо.— Скільки дав?

— Що — дав?

— Заплатив скільки?

— Ніскільки. Сам зробив.

— Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче не дочув.

Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив,— серйозно повторив Ігор.

— Ага,— криво посміхнувся Кукурузо.— Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі «Турист» продається. Тридцять п’ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.

— От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш.

З кущів вийшов вожатий.

— Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?

— Та нічого, просто так,— махнув був рукою Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:

— Дядю, а у вас всі піонери отакі-го… чи тільки цей?

— А що таке?

— Та нічого… Просто він каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой «штурман» — «тількитак» — у космос літав?

— Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.

Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі оті розумненькі зразкові школярі, які майструють діючі моделі атомних криголамів та літаків, обов’язково повинні бути хирляві, заморені, в окулярах. І обов’язково дивакуваті. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Якось більше уявлявся він на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопців, ніж заглиблений у переплутані тельбухи якогось чудернацького радіоприймача.