Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Їх було мало, їх було менше, ніж завжди, — вершників вісім. Куди ж ти подів решту, королю Стаху? Куди ще послав?
Я поклав револьвер на зігнутий лікоть лівої руки й вистрелив. Я добрий стрілець і влучав у ціль навіть майже в повній темряві, але тут сталося дивовижне: вершники скакали далі. Я примітив заднього — високого, примарного мужчину, вистрілив — аби хто похитнувся.
Але дике полювання, немовби бажаючи довести мені свою примарність, розвернулося і скакало боком до мене, недосяжне для моїх пострілів. Я почав відповзати задки до кущів і тільки-но встиг наблизитися до них, як хтось стрибнув на мене з-за кущів і страшенним тягарем притиснув до землі. Останнє повітря вирвалося з моїх грудей, я навіть охнув. І одразу зрозумів, що це чоловік, з яким мені не випадає тягатися у вазі й силі.
А він спробував вивертати мені назад руки і свистячим; шепотом сичав:
— С-стій, ч-чорт, с-стривай… Не вт-течеш, бандюго, убивцю… Тр-римайся, нещасний…
Я зрозумів, що коли не вживу всю свою спритність — я загину. Пам'ятаю тільки, що з жалем стежив за примарним полюванням, в яке я стріляв і якому ні на мізинець не завдав шкоди. Наступної миті я, відчуваючи, що його рука підкрадається до мого горла, стародавнім прийомом підбив його руку, і щось тепле полилося на моє обличчя: він власною рукою роз'юшив собі носа. Потім я, схопивши його руку, покотився по землі, заламавши її під себе. Він зойкнув, і я зрозумів, що й наступний мій хід мав успіх. І одразу після того; я дістав такий удар між брів, що болото закрутилося переди мною і стало дибки. Щастя, що я інстинктивно встиг напружити мускули живота і останній удар, під дихало, не завдав мені шкоди. Руки, волохаті, навпомацки тяглися вже до мого горла, коли я згадав пораду мого діда супроти міцнішого противника. Неймовірним викрутасом я повернувся на спи штовхнув рукою важкий живіт невідомого і вдарив його коліном, моїм гострим і жорстким коліном, у сороміцьке місце. Він інстинктивно подався на мене лицем і грудь і тоді я, зібравши останні сили, коліном і руками, витягнути далеко над головою, штурхонув його в повітря. Це, мабуть, було занадто сильно: він перелетів через голову, зробив півколо в повітрі і всім важким — ох, яким важким! — тілом гепнувся об землю. Водночас я знепритомнів.
… Коли я очуняв, одразу почув, що десь за моєю головою хтось стогне. Він не міг ще підвестися, а я з великим зусиллям намагався стати на ноги. Я вирішив копнути його ногою під серце, позбавити дихання, але поки що подивився на болото, де зникло дике полювання. І раптом почув дуже знайомий голос того, хто кректав:
— Ах чорт, який це тут йолоп! Яке падло! Мученички наші святі!
Я зареготав. Той самий голос озвався:
— Це ви, пане Білорецький! Навряд чи від цього дня я зможу бути жаданим гостем у жінок! О-ох! А щоб вас, щоб! Кричали б, що це ви. Чого повзли від огорожі?! Тільки в оману ввели. А ці чорти зараз он де, а нехай вам лихо… даруйте.
— Пане Дубатовк! — зареготав я з полегкістю.
— Щоб вас, пане Білорецький, холера вхопила… о-ох… пробачте. — Величезна тінь сіла, тримаючись за живіт.
А це я пильнував. Занепокоївся. Дійшли до мене чутки, що погане щось коїться з моєю донею. О-ох! І ти також вартував? А щоб тебе грім побив на різдво!.. Я підняв із землі револьвер.
— І чого ви так на мене, пане Дубатовк?
— А чорт його знає! Повзе якийсь глист, то я й схопив. Мученички наші! А щоб тебе батьки на тому світі так зустрічали, як ти мене на цьому, як же ти, падлюко, боляче б'єшся.
Виявилося, що дід і без нашого попередження довідався про навідування дикого полювання і вирішив вистежити його, «якщо молоді такі вже кволі і так обабилися, що не можуть захистити жінки». Кінець цієї прикрої зустрічі ви вже бачили. Ледве стримуючи регіт, який міг здатися неввічливим, я посадив стогнучого Дубатовка на його поганенького коника, який чекав неподалік. Він виліз на нього, стогнучи і кленучи світ, сів боком, буркнув щось на зразок «чорт поніс із привидами змагатися — нарвався на дурня з гострими колінами», і поїхав.
Його пригнічене обличчя, уся його скоцюрблена постать були такі жалюгідні, що я ледь не пирскав. А потім він поїхав у напрямку своєї хати, стогнучи й проклинаючи всіх моїх родичів до двадцятого коліна.
Він зник у темряві, і тут незрозуміла тривога кольнула в моє серце. Це у підсвідомості ворушилася якась жахлива думка, готуючись з'явитися на світ божий. «Руки»? Ні, я так і не міг пригадати, чому хвилює мене це слово. Тут було щось інше… Ага, чому їх так мало? Чому тільки вісім вершників-привидів з'явилося сьогодні біля поваленої огорожі? Куди поділася решта? І раптом дика тривожна думка випливла просто на язик: