Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Він здався мені в цю хвилину таким прекрасним, такою нелюдською людиною, що я з жахом крізь завісу майбутнього передчув його смерть. Такі не живуть. Де це буде? На дибі в катівні? На шибениці перед народом? У безнадійному бою повстанців з військом? Біля письмового столу, за яким вони поспішають дописати останні палаючі думки, дихаючи шматками легенів? У коридорах тюрем, коли їм стріляють у потилицю, не наважуючись зазирнути в очі?
Очі його блищали.
— Калиновський ішов на шибеницю. Перовську, жінку, на яку глянути тільки було — і помирай, на ешафот… Таку красу — брудною мотузкою за шию. Знаєш, Яновська на неї трохи схожа. Тому і її боготворю, хоч це не те. А вона шляхтянка була. Отож є вихід і для деяких з наших. Тільки цією дорогою, якщо не хочеш згнити живцем… Душили. Думаєш, усіх передушили? Росте сила. З ними хоч ребром на гаку висіти, аби не мчало над землею дике полювання короля Стаха, жах минулого, апокаліпсис його, смерть. Ось тільки-но закінчу це й поїду. Закінчу швидко, думка в мене з'явилася. А там… Ех, не можу я тут. Знаєш, які в мене є друзі, що ми повинні розпочати?! Тремтітимуть ті, ситі. Не передушили. Могутньою пожежею пахне. І роки, роки попереду! Скільки муки, скільки щастя! Яка золота, чарівна далечінь, яке майбуття чекає!
Сльози бризнули з очей цієї людини. Я не витримав і кинувся йому на шию. Не пригадую, як ми розпрощалися. Пам'ятаю тільки, що струнка юнацька його постать вимальовувалася на вершині пагорба. Він повернувся до мене на хвилину, махнув капелюхом, вигукнув:
— Роки попереду! Далечінь! Сонце!
І зник. Я пішов один додому. Я вірив, зараз мені все під силу. Що морок Болотяних Ялин, коли попереду сонце, далечінь і віра? Я вірив, вірив, що все зроблю, що живий народ, коли з'являються часом такі люди.
День був ще попереду, такий великий, сяючий, могутній. Очі мої дивилися назустріч йому і сонцю, яке поки що ховається серед хмар.
Розділ одинадцятий
Того самого вечора, годині о десятій, я лежав, сховавшись у здичавілому бузку й високій траві якраз біля поваленої огорожі. Настрій безстрашності ще безроздільно володів мною (він так і не зник до кінця мого перебування у Болотяних Ялинах). Здавалося, що це не моє худорляве й міцне тіло можуть клювати ворони, а чиєсь інше, до якого мені нема ніякого діла. А проте, обставини були невеселі: і я, і Ригор, і Світилович тикалися у різні боки, як сліпі кошенята в кішку, і не викрили злочинців. І місце було невеселе. І час — також.
Було майже зовсім темно. Над рівною похмурою поверхнею прірви накипали низькі чорні хмари, ближче до ночі обіцяли зливу (осінь взагалі була погана, похмура, але з частими рясними зливами, майже як улітку). Знявся було вітерець, зашуміли чорно-зелені піраміди ялин, але потім знову стихло. Хмари повільно, дуже повільно котилися вперед, нагромаджувалися над безнадійним, рівним краєвидом. Десь далеко-далеко мигнув вогник і, соромливо поморгавши, згас. І почуття самоти владно охопило серце. Я був чужий тут. Світилович справді вартий Надії Романівни, а я так потрібний, як дірка в тину.
Чи довго я так лежав, чи ні — не скажу. Хмари, насуваючись на мене, рідшали, але на обрії збиралися нові.
Дивний звук вразив мій слух: десь далеко і, як мені здалося, з правого боку від мене співав мисливський ріг, і хоч я знав, він лунає збоку від шляху дикого полювання, я мимоволі став частіше поглядати в той бік. Турбувало мене ще й те, що на болотах почали з'являтися білі клапті туманів. Але на цьому все й скінчилося. Раптом інший звук долетів до мене, десь шелестів сухий верес. Я глянув у той бік, почав вдивлятися до болю в очах і нарешті побачив на тлі чорної стрічки далеких лісів рух якихось плям.
Я заплющив на хвилину очі, а коли розплющив їх, побачив, що просто переді мною і зовсім недалеко вимальовуються на рівнині тьмяні силуети вершників. Знову, як і того разу, беззвучно летіли вони переді мною страшенними стрибками просто в повітрі. І повне мовчання, немовби я оглух, висіло над ними. Гострі шлики, волосся і плащі, які лопотіли в повітрі, піки — все це відбилося у моїй пам'яті. Я почав повзти ближче до цегляного підмурка огорожі. Полювання розгорнулося, потім зібралося у натовп, безладний і стрімкий, і почало повертати. Я дістав з кишені револьвер.