Дике полювання короля Стаха

Так я прибіг до Світиловичевої домівки, маленького побіленого будиночка в чахлому садочку. Прямо пустими городами, збиваючи то тут то там останні головки капусти, я помчав до ґанку, прикрашеного чотирма дерев'яними колонами, і почав тарабанити в двері. Спокійний вогник у крайньому вікні замерехтів, потім старечий голос спитав з-за дверей:

— Кого це тут носить?

Це був старий дід, колишній «дядько», який жив разом із Світиловичем.

— Відчини, Кіндрате. Це я, Білорецький.

— А боже ж мій! Що сталося? Чого так захекалися?

Двері відчинилися. Кіндрат у довгій сорочці й валянках стояв переді мною, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій — свічку.

— Пан дома? — гарячково спитав я.

— Н-нема, — спокійно відповів він.

— А куди пішов?

— А звідки мені знати? Хіба він дитина, пане, щоб казати, куди йде.

— Веди до хати, — гримнув я, розхвильований цією холодною незворушністю.

— Нащо?

— Може, він лишив якусь записку.

Ми зайшли до кімнати Світиловича. Аскетичне ліжко під широкою ковдрою, вимита до жовтизни й натерта воском підлога, килим на ній. На простому сосновому столі кілька товстих книг, папери, розкидані пера. На стіні, портрети: гравійований — Марата у ванні, пробитого кинджалом, намальований олівцем — Калиновського. На другій стіні карикатура: Муравйов з нагаєм у руці стоїть на купі черепів. Його бульдоже обличчя грізне. Катков, низько схилившись, лиже йому зад.

Я переворушив на столі всі папери, але в запалі нічого не знайшов, крім аркуша, на якому рукою Світиловича було написано: «Невже він?» Я схопив кошик для паперів і висипав усе з нього на підлогу: там нічого цікавого, тільки конверт з цупкого паперу, на якому лакейським почерком було написано «Андрусю Світиловичу».

— Були сьогодні панові якісь листи? — запитав я вкрай здивованого Кіндрата.

— Був один, я знайшов його під дверима, коли повертався з городу. І віддав, звісно.

— Він був у цьому конверті?

— Стривайте… Ну, звісно, так.

— А де сам лист?

— Лист? Чорт його знає. Хіба, може, у грубці.

Я кинувся до грубки, відчинив дверцята — звідти вдарило не дуже гарячим духом. Я побачив біля самих дверцят маленький клаптик білого паперу. Схопив його — почерк був той самий, що на конверті.

— Щастя твоє, чортова душа, — вилаявся я, — що ти рано витопив грубу.

Але це було не зовсім щастя. Папірець був складений удвоє, і той його бік, що був ближче до жаринок, зараз уже вкрився білим попелом, став зовсім коричневий. Літер там не можна було розібрати.