Дике полювання короля Стаха

Коли схаменулися, то виявилося, що будинок вони встигли продати і зникнути невідомо куди. Почали довідуватися і довідалися, що і взагалі ці Бермани зовсім не Бермани, а хто — невідомо.

— У-гу… — сказав я. — Не багато ми довідалися. Цікаве тут тільки те, що Берман — злочинець. Але він обдурив такого самого хижака: не мені його ганити за це. Він ще дістане по заслугах, але це опісля. Значно цікавіше інше. По-перше, куди поділися його мати і брат? По-друге, хто він сам, яке в нього справжнє обличчя? Те, що він з'явився тут, зрозуміло. Йому треба було сховатися. А от хто він, хто його родичі — це треба з'ясувати. І я цим обов'язково зацікавлюсь. А в мене, Світиловичу, майже ніяких новин, хіба що довідався, та й то з вуст божевільної, що виманив Романа тієї фатальної ночі з хати Горобурда. Я навіть не запам'ятав його пики, коли він був на вечорі в Яновських.

— Байдуже, ще довідаємось.

Ми підійшли до ліска й заглибились в нього. Це був один з навколишніх лісків, в якому росли переважно листяні породи. І там, на невеличкій галявині, ми побачили Ригора, який тримав на колінах велику рушницю, а спиною прихилився до товстелезного стовбура-вивертня. Побачивши нас, він підвівся, як ведмідь, скоса глянув на нас і зручніше взявся за рушницю.

— Стережіться виходити на болота, стережіться парку й особливо його південної і східної окраїни, — пробурмотів він замість привітання.

— Чому? — запитав я, познайомивши його з Світиловичем.

— А ось чому, — буркнув він. — Це не примари. Вони занадто добре знають потаємні стежки через Велетову прірву. Ви дивуєтеся, що вони мчать по бездоріжжю, а вони просто знають усі навколишні схованки і всі стежки до них, вони користуються дуже старожитніми підковами, які прибиті новенькими ухналями. Що правда, то правда, їхні коні ходять, як ведмідь, спершу лівими, а потім правими ногами, і крок у них широкий, ширший, ніж у якогось іншого коня в окрузі. І вони як для примар занадто слабкі. Примара проходить усюди, а ці тільки через повалену огорожу біля прірви… Про що я ще довідався: їх було минулого разу не більше десяти чоловік. Бо тільки половина коней іде так, як іде кінь, коли в нього на спині звичайна людська вага. На решті, мабуть, щось легше. Той, що мчить попереду, має гарячу вдачу: дере коневі рот вудилами. І ще — один з них нюхає табаку: я знайшов порох зеленої табаки на тому місці, де вони зупинилися перед останнім наскоком і натоптали багато слідів. Це місце — великий дуб неподалік від поваленої огорожі.

— Де може бути місце їхніх зборів? — запитав я.

— Це я тепер добре знаю, — лаконічно відповів Ригор. — Це десь у Яновській пущі. Я вислідив їх. Ось подивіться. — Він почав креслити лозиною на землі. — Ось пуща. Тоді, коли був убитий Роман, сліди зникли отут, майже біля болота, яке оточує пущу. Коли вони гналися за тобою, після вечері в Дубатовка, сліди зникли північніше попереднього місця, а потім, після історії біля Яновського палацу, коли вони наважилися кричати, — ще трохи північніше. Бачите, шляхи майже сходяться.