Дім з вітражем
- Автор: Слоньовська Жанна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-155-3
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім з вітражем». Краткое содержание книги:
А там назустріч мені сунули троє драгунів у білих шовкових жилетках, із трикутними капелюхами в руках, довгі пера волочилися за ними по землі, драгуни реготали, один із них заточувався і навіть мало не впав, його погляд був затуманений. Я йшла за ними, не дуже добре пам’ятаючи, де вихід, ми разом просувалися вперед тунелем у формі півкола, пройшли повз пост пожежної безпеки, схему евакуації, плакат «Артисте! Пам’ятай, що ти — син радянської землі!», аж ось коридор раптом закінчився: тьмяні лампочки, чавунні стійки з попільничками, напис «Хода нет». Я зійшла з рейок, як ті уфимські вагони, зробила поворот «кругом», та було вже запізно: мені в лице нахабно диміли їхні цигарки, летіли націлені в мене примовки та хихоньки, а ще — забута кимось споловіла троянда. Я втекла порожнім коридором, ще раз пройшла повз ряд зачинених дверей, ввійшла в єдині відчинені, щоби збити зі сліду драгунів, які й на думці не мали мене переслідувати. Так я опинилася в темному просторому приміщенні, в якому ніколи раніше не бувала, зі стінами, оплетеними трубами та іншим залізяччям. Ці стіни були прикрашені вентилями, клапанами і дверима в нікуди, над головою я чула приглушені кроки і голоси. Я стояла під сценою, тобто на чотири яруси нижче, ніж дзеркальна зала, в якій займаються балерини, і куди я так поспішала ще хвилину тому. Я бачила високий кутастий ящик невідомого призначення, бачила свічник — як я заввишки, а ще я стояла на краю відкритого каналізаційного люка зі вставленою в нього драбиною.
У балетній залі я любила сидіти на підлозі та спостерігати за маневрами балеток, так само посірілих, як мереживо сукні Кармен, любила дивитися на тугі, майже зрослі зі спинами животи балерин, у яких не було місця для дітей.
— Ти помиляєшся, — якось одна з них сказала при мені іншій, — театр не має сполучення з каналами Полтви. А якщо колись і мав, то їх уже замурували.
Тепер я отримала нагоду перевірити це особисто, але не знала, чи варто. «Мама почне переживати», — брехала я сама собі, підтягуючи вгору ноги в таких недоречних зараз колготках і повертаючись на коридор. Там я знову наткнулась на драгунів, які поверталися з курилки, лацкани їхніх шовкових жилеток цього разу були притрушені попелом і пелюстками троянди, та й заточувалися тепер уже всі троє — хоча глядачі про це ніколи не дізнаються. За драгунами йшла Мама з припорошеним білою пудрою лицем.
— Мені треба на хвилину до перукаря, йди до буфету, купи собі тістечко!
Червона спідничка не мала кишень, я тримала монети в долоні, бігла за Мамою, задля розваги зачіпаючи по дорозі рукою всі замкнені двері, вони розвівалися навколо мене, як мереживна тасьма на її спідниці, тасьма ця рвонула вгору, і я не знаю, як так сталося, що по дорозі я знов увійшла в ті самі двері.
«Тіло дванадцятирічної дівчинки було знайдено в смердючих каналах, — скаже по телевізору Влад Лістьєв. — Стан її матері, відомої оперної співачки, близький до божевілля, бо в цьому трагічному випадку вона звинувачує себе».
«Не бросать, не кантовать», — попереджав напис на чудернацькому ящику біля свічника. А також: «Музикальний инструмент. Арфа № 969». Я уявила собі заводський конвеєр, по якому тисяча арф проїхала простісінько у вправні руки радянських робітників, такий конвеєр мав знаходитися десь у Сибіру, в зоні вічної мерзлоти.
«Доньку відомої оперної співачки затримала міліція в момент, коли та кидала у відкритий каналізаційний люк історичну арфу, на якій грали радянські солдати під час урочистого вступу у Львів 17 вересня 1939 року», — напишуть потім у газетах.
У буфеті продавали тістечка двох видів: кошичок із білим кремом згори або трубочка з білим кремом усередині.
На сходах буфету дрімав музикант у смокінгу, в руках він тримав скрипку, смичок лежав упоперек його колін, немов кинджал, яким він за мить до цього вчинив самогубство. «Виступаючим у першій дії підготуватися до виходу!» — пролунав голос помрежа Наташі. Уже в першій дії на сцену мала завітати Кармен, заспівати хабанеру. Чи всі пам’ятатимуть, що в четвертій дії вона повинна померти?
Трохи солодкого крему було на моїй блузці, коли я всілася біля ніг Наташі на моток кабелю — звідси я бачила всіх акторів, руки диригента і чорну прірву партеру. Перед Наташею був екран, вона командувала через мікрофон, приєднаний до пульта:
— Увага, починаємо!
Чи оркестранти у паузах під час гри можуть чути, як під театром булькоче ріка? Чи її підземна течія здатна впливати на перебіг вистав і долі акторів?
— Само собою, що є прохід, — сказала Наташа. — Я була в каналах під театром, із твоєю мамою.