Дім з вітражем

«Чи вона так вболіває над невеселою долею дядька і тітки, — замислювалась я, спостерігаючи за безладними смужками вологи на її лиці, — чи їй так шкода самої себе?» Та нараз я збагнула, що це не має значення, — і дуже здивувалася цій думці. Вона була всеперемагаюча і наказала мені, ігноруючи зніяковіння, погладити Фіолетову по руках, а тоді наповнити келишки і запитати про її чоловіка.

— Ми офіційно не розлучені, але… — схлипнула вона, — він уже добрих кілька років живе в Києві. У нього висока посада в СБУ. Мене він до себе не кличе, я сама.

Невдовзі вона повернулась до попередньої теми:

— На цвинтарі я загнала собі скабку, якої зразу не помітила. На нозі почалося нагноєння, отут-о, трохи вище кісточки. Я мала серйозну операцію, зі знеболенням. Лікар сказав, що від такого можна навіть померти.

Коли крекери було з’їдено, пляшку спорожнено, а за вікнами стемніло, ми пішли до спальні, Фіолетова розклала на ліжку дорогоцінності тітки Марії. Таким чином на палубі старого криголама з’явилися золоті каблучки з різнокольоровими камінцями, знайомі перлові намиста і запонки, а також два масивні платинові годинники.

«Нахабство і оргія», — думала я, дивлячись на це все.

— А чи ви часом не бачили чорної шкатулки з профілем Шопена? — запитала я.

Замість відповіді Фіолетова театральним жестом висунула всі шухляди тумбочки.

— Ці руки нічого не крали, — засміялась вона, простягаючи до мене долоні.

Ми разом піднялися по східцях на старе ліжко, поволі випили прострочене шампанське, при цьому граючи в бридж і розмовляючи про всяку всячину, зокрема про невдале вирішення питання освітлення дядькової і тітчиної спальні: самотня лампочка під стелею світила надто слабко, щоб розігнати пітьму у великій кімнаті, а при світлі двох сліпих бра обабіч ліжка годі було прочитати бодай рядок. Не вдавалося при них і порозглядати альбоми з фотографіями, де білозуба пара з променистими усмішками була сфотографована на тлі різноманітних пам’яток найщасливішої країни на земній кулі, а також на тлі пам’яток інших соціалістичних країн, як-от Польща, Болгарія чи Монголія.

— Дядя був страшний кобель, — зізналася Фіолетова. — Трахав усе, що рухається. Тьотя знала, але закривала очі. Така в них була угода.

У відповідь я тільки зітхнула. Ми грали далі.

Коли я вранці прокинулась, поруч не було ні Фіолетової, ні порожніх пляшок, на тумбочці чекала в дружньому тоні написана записка і ключі. Я пальцями вичесала пір’я з волосся, вийшла надвір. Світило сонце, хрустів, танучи сніг, було чути, як із дзенькотом падають бурульки, віддалік співали трамваї. Я не повернула в бік Личаківської, пішла сходами, що вели до Кайзервальду, і по дорозі рахувала сходинки, бо загадала нове бажання і вірила, що воно збудеться, якщо їх виявиться більше ніж сто.