Дім з вітражем

Мій нюх повернувся, коли куля влучила в сумку якогось медика і звідти вилилися ліки, я відчула їхній різкий запах, незважаючи на хвору слизову, і це був запах хвороби і тривоги. Враження посилювалося виттям сирен — таким, яким моряків заманюють на скелі, але їм ніхто не повірив, ми йшли вгору по Інститутській, у бік парламенту, у нещільних лавах. «І що ти скажеш, Мамо, на те, що така революція відбувається без тебе?» — подумки запитувала я. Праворуч від мене йшла двадцятирічна пара у просторих капюшонах, загорнута у величезний синьо-жовтий прапор; вони підтримували його з обох боків, ніби це було простирадло, яке вони наприкінці дня розстелять на якомусь лужку — та й стануть собі кохатися: і раз, і вдруге, і знов. Зліва я бачила кремезного чоловіка в камуфляжі, борозни на його лиці були як невідремонтовані дороги української провінції, він ніс витесаний удома дерев’яний щит, палив. Переді мною йшов іще один чоловік, у дорогому пальто, в лакових туфлях та в будівельній касці, прикрашеній мотивами писанок, в одній руці він тримав два прапори, польський і бандерівський, а я подумала: «Все-таки червоний колір — популярний елемент, коли йдеться про прапори, і з цим нічого не поробиш, Мамо». Саме цей чоловік трохи раніше крикнув:

«Стріляють!», — і відтоді я не могла позбутися відчуття, що те, що тут відбувається, не пасує до міста, до його звичайних вулиць, до відремонтованого продуктового на розі. Ще кілька людей прокричали це ж таки слово, але ніхто не розвернувся і не почав бігти вниз.

Пахло димом, на кінці вулиці було видно нерухоме коло чорних «їжаків», перед ними розпалили вогнище, боялися наступу — хтось ззаду подав мені шину, її треба було перекотити далі, до наступних рук. Ми йшли догори, знімаючи себе і «їх» на мобілки і планшети, ніби ці пристрої були чарівними паличками, завдяки яким смерть, показана на екрані, перестане бути смертю. Снайпери зачаїлися на дахах, раз у раз чувся глухий тріск, під балконами перебігали хлопці в жилетках рятувальників і зносили поранених у бік Майдану, а я думала, що того хлопця тепер уже не можуть підстрелити, що він у безпеці, у Польщі. Квадрати сонячного світла приліпилися до будинків, над якими здіймався то білий, то чорний дим, ніби з комина якогось збожеволілого Ватикану, десь із-поміж дахів нас застерігав світлофор, з’єднуючись червоним із бордовими ріками, які витікали з тіл людей і струменіли по них, утворюючи карту свободи — звіра, який століттями прагне свіжої крові: «Ти не була сама, Мамо». Лікар із червоним хрестом на майці, вдягненій поверх пальто, реанімував (або цілував) чоловіка, який лежав на землі та якому вітер шарпав і куйовдив волосся — вітер хотів підняти вгору і його голову, і його самого. Вулиці здіймали свої кам’яні спини, щоби нам легше було повитягати з них каміння; його, як і шини, передавали з рук у руки та кидали в бік «їжаків»: у цій війні вулиці були на нашому боці. У бруківковому ланцюжку переді мною опинилася жінка в немодному повстяному капелюшку, вона була без рукавиць, її руки кривавили, і це якось компонувалося з її манікюром, разом із молодістю на нашому боці боролася старість. «Історія завжди пхалася в наше життя у вікна й двері, Мамо, а я йду без каски, я ось саме тепер перестала боронитися від історії». Схожий на отого, осліплого, хлопчина з рюкзаком вискочив поперед ряд металевих щитів і кинув у їхній бік свій Давидів камінець, я йшла в його бік, у піднятій руці тримала мобілку, знімала.