Смерть
У день смерті її голос лунав оглушливо і перекривав багато інших гамірних звуків. Але смерть, ця смерть, була не звуком, а кольором. Її тіло принесли додому загорнутим у великий синьо-жовтий прапор — прапор держави, яка ще не існувала на жодній карті світу. Воно було обмотане ним щільно, немов єгипетська мумія, а в одному місці на поверхню прапора проступала темна кривава пляма. Коли я стояла і розглядала цю пляму, мене опосіло враження, що сталася якась помилка. У школі нам пояснювали, що всі прапори червоні, бо їх окроплено кров’ю героїв. Нам оповідали байку про закатованого робітника, який вийшов на вулицю боротися за свої права з білим прапором, але коли пролунали постріли жандармів, кров зафарбувала тканину в червоне. Потім усе змінилося, я вже знала, що червоний колір приносив частіше терор, ніж визволення. Попри те, коли я стояла над тілом Мами, то не могла не думати, що червоний їй пасував би більше. Червоний прапор був піднесений і трагічний, а синьо-жовтий — простацький і кічуватий. Він нагадував спекотний літній день і сільський відпочинок у полі. Мама казала, що синій — це небо, а жовтий — стигле колосся. У різні моменти життя людині спадають на думку дивні, часом дуже невідповідні речі. Якби Мама взнала, про що мені тоді думалося, — була б запереживала. Лише у наступну мить, коли чоловіки, котрі принесли її додому, розгорнули прапор, щоби показати нам рвану рану в ділянці лопатки, я перестала зосереджуватися на кольорах і почала думати про шкіру.
Мама зазвичай роздягалася перед високим дзеркалом, анітрохи мене не соромлячись, а потім якийсь час стояла гола, вдивляючись у себе, іноді при цьому співаючи. У такі моменти я сідала поруч і гладила поглядом її білу веснянкувату шкіру, її маленькі пружні груди, її довгі, порослі руденькими волосками ноги. Вона була моєю приватною Сніговою Королевою, а також усіма водночас роздягненими Венерами та вдягненими Мадоннами з альбомів про мистецтво, що стояли на книжкових полицях. Її тіло промовляло про те, що воно — дух, і було б досконалим, якби не один ґандж. На спині, коло лівої лопатки, ховалося атласно-біле заглиблення завбільшки з кленовий листок — єдина ділянка Маминої шкіри, цілком позбавлена веснянок, що виглядала як нерівно пришита латка. Я розуміла, що це була вада, та якраз її любила найбільше. Я часто запитувала Маму, звідки вона взялася. «Слід від ворожої кулі», — зі сміхом відповідала вона. Коли я була ще дуже малою, то сприймала цю відповідь серйозно та уявляла собі, як вороги нашого ладу переслідували її темного вечора, як цькували собаками, як вона ховалася у телефонній будці, як куля, проходячи крізь скло, трощила його на тисячу гострих блискучих друзок, під градом яких Мамине тіло мало безсило зсунутися на землю.
Проте правда виявилася інакшою: коли Мама була ще дівчинкою, у неї на спині розрослася вервичка перчиків — щось на кшталт родимок, як у Горбачова на лобі, — і лікарі вирішили прооперувати. Так-ото і з’явилася атласна ямка.
Отож коли її тіло, загорнуте в український прапор, принесли додому й відкрили перед нашими очима, моя друга думка стосувалася саме цієї ділянки її шкіри. Справжня куля влучила в праву, звичайну лопатку — ту, що без ґанджу, — вкриту веснянками, і я не могла перестати думати про те, що таким чином куля спричинилася до виникнення певної симетрії: атласна ямка зліва — і діра навиліт справа. Ця моя думка — як і думка про прапор — аж ніяк не пасувала до ситуації. Тому я стояла напружена й нерухома в кімнаті, де, незважаючи на яскраве сонце, запалили всі лампи, і намагалася позбутися всіх нестравних асоціацій. Це призвело до того, що в мене у голові виникнув цілком порожній, білий відрізок — схожий на оте заглиблення без веснянок на шкірі, от тільки я не знала, чи в правій, чи у лівій півкулі мого мозку. Був липень 1988 року, моя Мама загинула в нерівній боротьбі з радянським тоталітарним режимом.
