Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
У житті української радянської інтелігенції відбувалися складні процеси. Українські інтелектуали намагалися осмислити причини катастрофи 1941 р. Вони також болісно переживали звинувачення в зраді, які накидала російська громадська думка національним меншинам СРСР. Для російської спільноти, яка переживала патріотичне піднесення й не схильна була до самокритики, подібні звинувачення давали зручні пояснення причин поразок початкового періоду війни.
Найбільш яскраво пошуки українською інтелігенцією відповіді на інтелектуальні виклики війни були відображені в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Навіть «безпартійний комуніст» О. Довженко змушений був визнати, що саме радянська дійсність, абсолютизація класових цінностей, виховання зневаги до рідної мови, забуття власної історії сформували в українців байдужість до долі держави, громадянами якої вони були. Кіноповість О. Довженка викликала гостру реакцію радянського керівництва: Й. Сталін особисто розкритикував її на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) й заборонив до друку та екранізації. Після цього процес шельмування О. Довженка за «вилазку проти партії» тривав на нижчих щаблях партійної ієрархії.
Розбудова культурницького націоналізму в СРСР мала свої межі. Комуністичний режим пильно стежив, щоб у процесі поширення української радянської ідентичності не були поставлені під сумнів панівні радянські ідеологічні догмати. Насамперед це стосувалося радянської ієрархії націй, у якій російському народу відводили роль «старшого брата».
З падінням німецького окупаційного режиму в Україні сталінське керівництво дедалі менше відчувало потребу в заграванні з національними почуттями українців. Свідченням зміни ідеологічного курсу стали рішення пленуму ЦК КП(б)У що відбувся наприкінці травня 1944 р. Вони знову визначили одним з основних напрямів роботи партії боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму». М. Хрущов, який добре відчував зміни «генеральної лінії», на черговому пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1944 р. назвав ворогами всіх тих, «хто не любить російської мови». Тож загалом партія відновила курс на посилення ідеологічного контролю й русифікацію.
Звернення керівництва СРСР у роки війни до традиційних цінностей суспільства передбачало також налагодження стосунків із церквою. У вересні 1943 р. із дозволу радянського керівництва відбулося відновлення патріархії Російської православної церкви, яка одержала новий правовий статус у радянській державі: її діяльність потрапила під контроль спеціального органа — Ради в справах РПЦ при РНК СРСР.
Справжнім центром релігійного відродження стала Україна. Німецька адміністрація не чинила перешкод відкриттю храмів та відновленню релігійного життя. Після визволення України релігійний рух розвинувся ще більше й набув справді масового характеру. Унаслідок цього станом на 1 липня 1945 р. майже 60 % усіх дієвих у СРСР церков та молитовних будинків (а значить, і релігійних громад) було зосереджено в Україні.
Після відновлення контролю радянської влади над Україною відкриті за часів окупації церкви не були закриті. Влада намагалася якщо не очолити, то принаймні контролювати процес. В Україні це було тим більш важливо, оскільки національно-сепаратистська опозиція радянському режиму набула тут і релігійного забарвлення. Традиційно дражливою для імперського центру поставала діяльність греко-католиків, яку масово підтримувало західноукраїнське населення.
Український православний рух був інтегрований до загальнодержавного, центром якого стала Москва. Вели підготовку до ліквідації Української греко-католицької церкви. Навесні 1945 р. була створена «ініціативна група» в лоні УГКЦ, яка почала готувати собор церкви з метою приєднання до РПЦ. 11 квітня 1945 р. органи НКДБ заарештували найвище керівництво УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, яке чинило опір «возз’єднанню» церков.
До релігійних громад, які зазнавали репресивного тиску з перших днів визволення, належали також різноманітні секти. Особливо помітним був вплив неорганізованих релігійних течій на Донбасі. Влада відразу вдалася до заборони діяльності подібних громад, репресувала їхніх проповідників і знищила релігійну літературу.
Евакуація, два з половиною роки бойових дій та окупації завдали економіці України дуже великих збитків. На час визволення неушкодженими залишалися тільки близько 19 % промислових підприємств. Транспортна інфраструктура була зруйнована ще більше. Загальна сума матеріальних збитків була оцінена в 285 млрд крб. Не менших втрат зазнали трудові ресурси республіки. Згідно з радянською статистикою, на території УРСР залишилося тільки 17 % робітників від їхньої довоєнної чисельності.
Комплексної програми відбудовних робіт у воєнні роки в СРСР розроблено не було. Постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. «Про невідкладні заходи з відбудови господарства в районах, визволених від німецької окупації», яку вже з моменту її ухвалення в радянських документах іменували не інакше як історичною, мала швидше декларативний характер. Реальні заходи з відбудови господарства регулювалися короткостроковими планами, які затверджували постановами різних радянських державних чи партійних органів щодо окремих економічних районів, міст, а нерідко й поодиноких підприємств.
Фінансування відновлювальних робіт мали здійснювати за рахунок коштів загальносоюзного бюджету та місцевих ресурсів. Основна маса використаного під час реконструкції устаткування була новою. Джерелами його постачання стали власне виробництво, поставки за ленд-лізом та імпорт. У перші місяці 1945 р. почало надходити обладнання, вивезене з Німеччини, Румунії, Угорщини в порядку репарацій.
Фінансування відновлювальних робіт в Україні із загальносоюзного бюджету було недостатнім і не відповідало масштабам збитків, завданих економіці УРСР у роки війни. З 75 млрд крб, виділених урядом СРСР під час війни на відбудову господарства районів, визволених від німецької окупації, тільки 18,32 млрд було використано в УРСР. Відбудовчі роботи вели в основному за рахунок власних виробничих, фінансових та трудових ресурсів з використанням зібраних на руїнах заводів і фабрик залишків будівельних конструкцій, деталей і пошкоджених механізмів, а також виготовлених у місцевих умовах будматеріалів, інструменту тощо. В умовах загальної нестачі трудових ресурсів основний тягар реконструкції ліг на плечі жінок і підлітків. До кінця війни роботи в промисловості, на будівництві та транспорті шляхом примусової мобілізації було залучено близько 1 000 000 осіб. Переважно це була сільська молодь із дуже низьким освітнім рівнем та без жодних фахових навичок.
Проблема кваліфікованих робітників та інженерів залишалася надзвичайно гострою до кінця війни. Республіка мала на початку 1944 р. тільки 1 564 000 робітників і службовців замість 6 202 000 напередодні війни. До кінця війни ціною надзвичайних заходів кількість робітників, зайнятих у промисловості й на транспорті, вдалося довести до 54,5 % від довоєнної чисельності. У багатьох випадках потрібних фахівців розшукували в дієвій армії, демобілізували й повертали на довоєнне місце роботи. Влада організувала також повернення фахівців, евакуйованих з України в східні райони СРСР. Загалом у країну в 1943—1945 рр. було спрямовано в централізованому порядку 615 300 робітників та службовців.
Подібно до Німеччини Радянський Союз масово використовував працю військовополонених та інтернованих осіб. Протягом 1943—1945 рр. особливо активно це здійснювали у вугледобувній галузі та чорній металургії, де полонені та інтерновані становили 30—40 % трудового фонду. Широко застосовували ці ресурси також під час відновлення комунального господарства міст, урядових і громадських споруд, житла, транспортної інфраструктури.
Відбудову залізниць здійснювали силами залізничників, залізничних військ і жителів навколишніх населених пунктів. Попри всі труднощі, темпи відновлювальних робіт були дуже високими. Харків пустив перші поїзди вже через три дні після звільнення. Низьководний міст через Дніпро в Києві було приведено до ладу за два тижні. А 20 листопада 1943 р. у місто прибув перший поїзд.