Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Органічною складовою радянського правлячого класу в Україні був персонал органів внутрішніх справ, державної безпеки, юстиції, суду й прокуратури, які з перших днів визволення відновлювали свою діяльність під пильним контролем правлячої партії. Народний комісаріат внутрішніх справ у квітні 1943 р. був реорганізований за передвоєнним зразком. Указом Президії Верховної Ради СРСР був виділений в окрему структуру Народний комісаріат державної безпеки СРСР із функціями політичної поліції. У компетенції НКВС залишилися реєстрація населення й контроль за його переміщенням, підтримання громадського порядку та інші функції. Важливим завдання радянських каральних органів на визволеній території було роззброєння населення.

З особливими труднощами було пов’язане відновлення радянської влади в Західній Україні. У цей регіон направили понад 108 000 керівних працівників та фахівців із Росії та східних областей УРСР. Влада застосовувала жорстокі репресивні заходи до учасників націоналістичного Опору, поновила практику депортацій населення. Попри всі зусилля, до кінця війни радянська влада в Західній Україні утримувалася винятково військовою силою. Жодна з масштабних акцій влади в цьому регіоні не могла обійтися без участі армійських частин.

На решті території УРСР українське населення здебільшого з полегшенням сприйняло падіння окупаційного режиму й зустрічало радянські війська як визволителів. Водночас відновлення радянської влади викликало в українського загалу суперечливі почуття. Ставлення народу до відступу німців і реставрації радянської влади рельєфно демонструє тогочасна українська приказка: «Щоб ці десь поділися, а ті не повернулися».

Значна частина підокупаційного населення очікувала на помсту з боку сталінського режиму. Такі сподівання не були безпідставними. Ще 15 травня 1942 р. був виданий наказ прокурора СРСР «Про кваліфікацію злочинів осіб, які перейшли на службу до німецько-фашистських окупантів у районах, тимчасово захоплених ворогом». Згідно з цим наказом, до категорії «зрадників» потрапляли не лише ті, хто відкрито співпрацював з окупаційною владою, але й усі, хто працював у період окупації.

У відносинах із населенням у період звільнення українських земель радянська влада продовжила започатковану в перші роки війни гру на національних почуттях. Владна верхівка добре пам’ятала про відверті прояви нелояльності з боку українців на початку війни. Однак прагматичні міркування не дозволяли відкрито зарахувати українців до «ворожих націй», хоча, за свідченням М. Хрущова, у Кремлі обговорювали можливість повної депортації українського населення. Через занадто велику чисельність українців від цієї ідеї довелося відмовитися. Натомість радянське керівництво намагалося максимально використати у війні людський потенціал України, застосовуючи щодо місцевих жителів тактику батога й пряника. Українці з огляду на їхню чисельність посіли друге місце в радянській ієрархії націй і дістали право на розвиток (звісно, у певних межах) національної самосвідомості.

Починаючи наступ в Україні, Ставка Верховного головнокомандування 20 жовтня 1943 р. перейменувала всі фронти, які мали діяти на території республіки. Так замість Воронезького, Степового, Південно-Західного й Південного фронтів з’явилися чотири Українські фронти. 10 жовтня 1943 р. з ініціативи М. Хрущова був заснований військовий орден Богдана Хмельницького — єдина серед загальносоюзних орденів відзнака з неросійським «корінням».

У роки війни вперше за весь час існування радянської влади представників української інтелігенції намагалися включити до комуністичної владної системи. Наприкінці 1942 р. М. Бажана було призначено заступником голови РНК УРСР із питань культури, а П. Тичину, який на той час навіть не був комуністом, — міністром освіти УРСР. 1943 року розглядали також можливість висунення О. Довженка на посаду голови Верховної Ради УРСР.

Ще перебуваючи в евакуації, українські діячі культури провадили ідею захисту української радянської державності, яку зруйнував А. Гітлер. У роки війни відбувалося справжнє відродження української історичної науки, обумовлене потребами патріотичного виховання. На певний час навіть була реабілітована непопулярна в середовищі компартійних працівників тема українського козацтва. Водночас у своїх концептуальних засадах українська історія не мала суперечити російській історичній традиції.

Важливим фактором патріотичної мобілізації населення стало українське мистецтво періоду війни, просякнуте лейтмотивом любові до Батьківщини. У царині літератури одним із найяскравіших творчих проявів цієї тенденції став вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» (1944 р.). Характерно, що цю поезію комуністичні функціонери спочатку відзначили Сталінською премією, а згодом, після війни, розкритикували як націоналістичну. Серед визначних поетичних творів воєнної доби були також вірші А. Малишка («Україно моя!»), Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини. Однак у цілому період війни не був сприятливим для творчих звершень у жодному жанрі мистецтва. Війна вимагала простих гасел, однозначних образів, які б звали на боротьбу та закликали до помсти.

У царині образотворчого мистецтва провідне місце посіла графіка. Насамперед затребуваним в умовах війни було мистецтво політичного плаката й сатиричного рисунка. Серед плакатів українських художників найбільший успіх мали твори В. Касіяна. Найвідоміші серед них — «На бій, слов’яни!» (1942), оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка — зброя перемоги» (1942). На тексти Т. Шевченка серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!» створив у 1942 р. О. Довгаль. Успішно працювали над патріотичними плакатами І. Кружков, В. Литвиненко, І. Літинський.