Білий попіл

Всередині було темно: у вузькій довгій кімнаті не було жодного вікна. Я постояв трохи, щоб очі звикли до мороку. Потім розгледів камін і свічники на ньому. Знайшовши на полиці сірники, запалив кілька свічок.

Усі стіни були завішені тяжкими червоними завісами, що брижами спадали до підлоги, встеленої товстим килимом того ж насиченого червоного кольору. А на стелі — теж багряній, — лиховісно біліло велике коло. Вочевидь, це й справді була молитовна кімната — знати б іще, кому тут моляться…

Камін із необробленого каменю та чорні свічники на ньому — й більше жодних меблів, кімната була геть-чисто порожня.

Я повернувся до дверей: вони були масивніші й у півтора раза товстіші, ніж у моїй кімнаті. Я причинив їх і став у центрі молільні. Тиша. Штори скрадали всі звуки, і цілковита тиша аж давила на вуха.

Тоді я розвів руки і плеснув у долоні: глухий невиразний звук миттєво поглинули червоні брижі на стінах.

— Агов! — вигукнув я.

Згук — короткий і глухий — точнісінько так само втонув, заледве зродившись.

Тоді я, набравши повні груди повітря, вигукнув що було сили, — та навіть якби цієї миті хтось стояв у коридорі біля самих дверей, навряд чи почув мене. Обійшов кімнату по периметру, провівши рукою по зашторених стінах. Усе це невипадково, не просто так. Ця кімната створена, щоб ізолювати звуки. Навіщо? Я намагався розсунути штори на стіні, та не міг знайти жодного розрізу, жодної шпарки між ними: здавалося, це був один суцільний відріз тканини… Може, так і було. Принаймні оглянути стіну за шторами я так і не зміг. Єдині предмети, що були в кімнаті, — стійка з кочергою та лопаткою біля каміна й акуратний оберемок дров. У цьому не було нічого незвичайного, тож я вже зібрався йти, аж зауважив щось чорне, приховане за стійкою. Щось інше, призначене аж ніяк не для догляду за каміном. Щось вигнуте і довгасте, схоже на змію.

Підійшов ближче, нахилився. Спершу — здивувався. А потім подумав, що тепер нарешті все стало на свої місця. І навіть щільні штори, здатні поглинути будь-який крик, уже не викликали подиву.

Це був батіг.

Я акуратно витягнув його. Короткий канчук із трьома хвостами. Ось для чого ця кімната! Я жваво уявив собі Анну. Як вона заголює спину і шмагає себе цією трійчаткою. Б’є й кричить із болю, певна, що її вереск у цій кімнаті назавжди лишиться таємницею… Несамохіть я задер голову і поглянув на зловісне біле коло…

Цікаво, а де ж тоді жила Соломія, якщо в усій садибі мені так і не вдалося знайти її кімнату? Поклавши батіг на місце, я вийшов, замкнув за собою двері, лишивши ключ у замку, як і просила Анна. За якусь мить швидко спустився сходами вниз, надіючись побачити Настю. В їдальні її не було. Пішов на кухню, і вона саме вийшла мені назустріч з повним відром сміття.

— Настю! — я рішуче спинив її, взявши за лікоть. — У якій кімнаті жила панна Соломія? Де вона?

Звично потупившись, Настя тихо відповіла:

— Її немає.

— Тобто? Я питаю, де жила панночка?

Настя не відповідала.