![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Трохи сміху, — мовив Вогнедан повчально, зображуючи вже свого навчителя з цілительства, — може замінити мисочку полуниць з вершками. Вважай, що ми її з’їли, і подай мені віника. О, так, дякую, ваша вельможність…
— Вогнедане, я більше не можу, — простогнав Воїслав, — досить, зараз пажі повернуться. Або лиха година принесе отого Змія… Що це найшло на тебе, брате? Ти ж ніколи не любив дурних жартів…
— Я чогось подумав, — відповів серйозно принц, — що, якщо ми й тут щось наброїмо, то висилати нас більше нікуди — хіба що до Ішторну.
— Ага, — прищулився Воїслав, — але не забувай, що неподалік є ігворрський водогін, і якщо ти надумав поєдинкувати з паном Богуданом…
— Не надумав, — мовив Вогнедан, — але я маю намір йому довести, що й боговладців навчено мистецтву війни. До того ж він не знає, що ми уже побували в сяких-таких сутичках. Поєдинки до першої крові не вважаються серед прикордонників за бойове посвячення, але ми з тобою вже билися за свої життя і не один раз. Тому…
— Зрозумів, — сказав Веданг, дивлячись, як Принц Яблуневого Саду акуратненько бризкає водою на підлогу з кам’яних плит, — здається мені, що тут має бути щось цікавіше за поєдинок. Дракон і Саламандр проти Змія… Хай славляться боговладці!
- І наша давня столиця, — відгукнувся гаслом Вогнедан, — нічого, милий брате… Проб’ємося…
В прибраній кімнатці юнаки розпакували принесені пажами сумки. Вогнедан дістав малюнок у рамочці, який йому ще не доводилося вішати на стіну, бо ночували вони до того або в наметі, або в опоряджених кімнатах. На малюнку було зображено гілочку розквітлої яблуні.
— Це тепер мій сад, — всміхнувся принц до Воїслава, — бачиш отой цвяшок… О, так, будь ласка. І допоможи мені перетягти одне ліжко до комірчини. На ньому спатимуть пажі, а нам з тобою теж доведеться потерпіти невигоди, бо я швидше вмру, аніж попрошу у пана Змія хоча б зайву ковдру.
— Якої, до речі, тут немає взагалі, - підкинув Веданг, — рівно, як подушок, і хоч би якогось простирадла.
— У нас є чотири ковдри, в які ми загорталися, коли ночували в наметі, - сказав Вогнедан спокійнісінько, — цього досить. Подушка ж і зовсім зайва річ, вона або може підслухати вночі таємний рух думки, або оповісти всім, що в тій голівоньці, котра на ній ночувала, зовсім нічому рухатися…
— Я стриманий, — немов молитву вимовив Дракон, — я стриманий, і тому лише гідно усміхнуся на ці мудрі слова, сказані воїном на ім’я Світанок.
Коли стемніло, приятелі засвітили невелику свічку, запас яких віднайшли на тій же поличці разом з різьбленим підсвічником. У опорядженій кімнатці було вже нібито не так сумно. Пажі давно вже спали в комірчині, закутані в ковдри.
— Шкода лишень, — мовив принц, — що на цьому камінні не росте навіть трава… Втім, я у перше ж звільнення придбаю в місті невеличке деревце у кадовбі. Я бачив подібне біля якихось дверей неподалік, і воно мені видалося цілком призвоїтим.
— Це дика чорногорська слива, — похизувався Веданг своїм знанням рослинознавства, — її культурна родичка дає врожай чудових слив, котрі так і звуть «чорногорками». А ці маленькі сливки вирощують виключно для того, щоб милувати око навесні цвітом, а влітку — зеленню.
— Можливо, нам ще доведеться милуватися і цвітом цього деревця, — зітхнув Вогнедан, — а може ще й не один раз. Лягай-но спати, милий брате, я певен, що нас піднімуть з першими променями сонця.
Веданг скинув одяг, дістав із своїх саков нічний халат, тоді махнув рукою, і влігся на дошках просто в штанях, підмостивши того халата під голову. Швидко він і задрімав, пробурмотівши ледь чутно: «Змій… Це ж треба… От так попали… Завтра ж напишу про це Мирославу… І Яблуновському теж напишу — нехай посміється…»
Вогнедан же ще довго сидів, дивлячись на танцюючий вогник свічі. Тоді встав, і видобув з дорожньої сумки приладдя для писання у скринечці з вирізьбленим на ній гербом Саламандрів.
Аркуші паперу списані і чисті… Брусочки туші… Пензлики… Пера… Трохи готової туші в закритому слоїку.
Принц довго сидів, перебираючи аркуші і складаючи у розумі рядки. Тоді поволі приготував знаряддя письма і записав новоствореного вірша знаками дивних, щоб якомога менше осіб могло прочитати його зізнання:
«Чого на світі тільки не буває!
Мені про неї
вітер нашептав,
І я, не бачивши її,
Уже кохаю!