Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Тож сталося так, що до Родогори молоді боговладці виїхали аж наприкінці місяця цвітіння лип. І то їх мусив поквапити Влад Пард. Князь бо отримав звістку, що Лемпарт Драган уже в дорозі, і скоро прибуде до Боговлади.
— Я розумію ваші почуття, мій принце, — сказав чорногорець, дивлячись на застигло-спокійне лице Вогнедана, — але маю від вашого батька наказ: не допустити цього поєдинку. Нехай Повелитель помилився щодо вас, нехай син Володаря заслуговує навіть не двобою, а хльости, але ви не будете поєдинкувати в Ігворрі. Я не люблю вишуканої поезії, принаймні всі так вважають, але щорічний збірник з Великодніх змагань мені привозить навмисне призначений для того гонець. І я ніколи зроду не повірю, що оті рядки про серце, котре гине разом з вишневим квітом, міг написати зелемінський напівкровка.
— Дякую, ваша ясновельможносте, — вимовив Вогнедан, намагаючись приховати розчуленість.
— Пане Владе, — виправив Пард, — дитя моє, ти так нагадуєш мені юного Святослава, що я не можу втриматися в межах пристойної стриманості. Зі свого боку я напишу Повелителю листа, де викладу свої думки з приводу вишуканої поезії і крадених віршів. Я огрубів в провінції, і моя різкість струсоне вельможних боговладців, бо такого ж листа я напишу й до Вартислава, аби той якось вплинув на нашого Першого Дракона. А також напишу йому, що його син забагато часу проводить під вікном панни Владимири, наспівуючи їй пісень Ведангу трохи вільного змісту…
— Воїслав, — мовив Вогнедан з усміхом, — закохується в кожну стрічну красуню цілком безкорисливо…
— Так, але ж моя донька успадкувала від мене палкість почуттів, — незворушно відповів чорногорець, — і я не хочу, аби вона страждала через непостійність боговладського дженджика.
Отож, наступного ж дня юнаки в супроводі гридня Росави, котрий мав служити їм провідником, виїхали до Родогори. За ними на своїх кониках трюхикали пажі, котрі трохи розбестилися під ласкавою опікою жіноцтва з Високого Замку. Особливо не хотілося їхати з Ігворри юному Тополині, котрий користувався особливою увагою певної панни, якій носив записочки з ніжними віршами. Повертався ж хлопчина від неї з повними кишенями зацукрованого мигдалю, яким потім щедро ділився з Світляном. Ця певна панна дуже охоче слухала пісні княжича Воїслава, тому вірний Войко вже дивився на неї як на майбутню господиню і покровительку й вихваляв перед Світляном вміння панни володіти мечем, яке спостерігав у зброярні Високого Замку.
Світлян лише зітхав. Його покровитель зовсім не звертав уваги ні на яких панночок, а годинами сидів в їхньому дворику під вишенькою щось собі невеселе думаючи. Хлопчина думав собі, що в незнаній Родогорі буде досить таки нудно, і принц ще більше засумує. Тож Світлян пообіцяв самому собі вирости великим і поговорити по чоловічому з тим огидним Лемпартом з Зелеміню, який, на думку хлопця, і був причиною всіх їхніх теперішніх нещасть.
***
Дорогою пан Росава оповідав своїм супутникам про місце, що мусило стати їхнім черговим притулком.
— Як ви знаєте, паньство, — говорив він своїм розважливим голосом, — в Чорногорі є три пояси фортець. Потрійний щит від ішторнійців, холера їхній мамі. Перший і найголовніший — на гірських дорогах. Це перевали й улоговини, як от на горі Триглавій. Там головні торгові шляхи, тож у мирний час фортеці служать митницями, а у військовий — замками кордону. Другий пояс — по верхам і плаям. На випадок, якщо ворогу якимось чином вдасться обійти фортеці першого поясу. Гори — вони жартувати не люблять, і тому таким чином можуть перебратися на наш бік лише невеликі загони, які мають потиху збиратися в умовлених місцях. От подібні військові об’єднання і вистежують вартові другого поясу. Ну, а якщо вже другий пояс щось проґавить, на те є укріплені містечка на зразок Родогори. Третій пояс у нас ще називають «поясом невинності», бо за ним уже близько Ігворра, а головне — дорога в долини. Ігворру-то взяти непросто, її ще до Пришестя називали Дівич-град, але, якщо ішторнійці її обійдуть, то шлях на Данаділ їм відкрито. Ви, паньство, не сумуйте… Родогора є усе-таки містечком, там живе мирний люд, а не тільки відбувають службу воїни. Буде вам з ким поспілкуватися.
— А де нас розмістять? — поцікавився Воїслав, — у фортеці, чи ми можемо жити у містечку?
— А то вже залежить від пана Богудана Змія, — засміявся гридень, — ох і ядовита людина, холера його мамі… Він дожиттєвий шляхтич, шляхетство вислужив на прикордонні. Воїн — всім такими би бути. Хоробрості незміряної, його ясновельможність дуже високо його цінує. Богудан і починав з пажа при князі Парді. Але, моє паньство, знаєте, що буває часом, коли людина виховується біля дивних вельмож… Або вона в усьому бути схожою на них хоче, а то, паньство, є трохи смішно… Або навпаки — стає грубіяном, війна, мовляв, війною…