Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

Незабаром в орляти були вже такі гарні крила, що могли його втримати, проте воно вперше знялося в повітря аж восени, коли всі гусята вчилися літати. Тоді для Горго настала щаслива пора. Гусята трималися в повітрі, доки їх змушували старі гуси, а орел цілими днями ширяв у високості, тішачись своїм летом. Орлові ще не спадало на думку, що він іншого роду, ніж гуси, але він раз у раз надокучав Аці запитаннями:

— Чому куріпки й польові миші ховаються, як тільки помітять на скелі мою тінь, а інших гусей не бояться?

— Поки ти сидів на кручі, в тебе виросли надто широкі крила. От вони й лякають маленьку звірину. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Відтоді, як Горго навчився літати, він уже сам ловив собі рибу та жаб. І над цим він теж задумувався.

— Чому гак виходить, що я тільки сам їм рибу та жаб? — питав він Аку. — Інші ж гусята пасуться на траві?

— А тому, що поки ти сидів на кручі, я не могла приносити тобі іншої їжі. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Пізньої осені дикі гуси вирушили на південь, і Горго теж полетів з ними— він-бо вважав себе за гусака. Та дикі гуси летіли не самі. На південь поспішало багато різних птахів, і як тільки серед них з’являвся табун Аки з орлом, вони починали хвилюватися. Гусям весь час доводилось проганяти юрми цікавих, що вголос висловлювали свій подив. Ака за-. цитькувала їх, як могла, та хіба змусиш замовкнути стільки лихих язиків?

— Дивіться, орел серед гусей! От чудасія! — кричали птахи.

— Чому вони звуть мене орлом, адже я такий самий гусак, як усі ви? — роздратовано питав Горго. — Хіба вони не бачать, що я не хижак, не вбиваю інших! Як можуть вони називати мене таким страшним ім’ям?

Ака заспокоювала Горго, але з кожним днем він хвилювався і лютував дедалі більше.

Якось гуси пролітали над селянським подвір’ям, де на купі гною порпався табунець курей.

— Орел! Орел! — закричали кури й кинулися врозтіч.

Цього разу Горго не міг стримати свого гніву. Він дуже

ображався, коли його звали орлом, бо Ака не раз розповідала йому про цих страшних хижаків.

— Я тобі покажу, який я орел! — люто закричав він, склав крила і метнувся стрілою між курей.

Він схопив у пазури одну курку і почав злісно дзьобати її.

— Ходи сюди, Горго! Чуєш! — гукнула Ака.

Він одразу пустив курку й знявся вгору.

Проводарка полетіла йому назустріч.

— Невже ти хотів роздерти оту нещасну курку? — кричала вона, б’ючи орла крильми. — Як тобі не соромно!

Горго покірно стерпів гнів Аки, і птахи, що з цікавості летіли неподалік від диких гусей, почали з нього насміхатися.

— Ганьба! Ганьба! Орел злякався гуски! Він дозволяє, щоб гуска била його! Ха-ха-ха!

Горго гнівно зиркнув на Аку і обернувся до неї, ніби хотів напасти.

Але проводарка спокійно витримала його погляд, і Горго відразу охолов. Він не напав на свою названу матір, а блискавкою шибнув у небо, і за мить гуси загубили його слід.

Через три дні Горго знову прилетів до табуна. Він наблизився до Аки й сказав:

— Тепер я знаю, що я орел, а тому й повинен жити так, як орли. Та це не завадить нам бути добрими друзями: тебе й твоїх родичів я ніколи не зачеплю.

Однак Ака любила Горго і вклала всю свою душу в те, щоб виховати орла, зробити з нього шляхетного й доброго птаха, такого, як гуси, а не хижака. Вона нізащо не стерпіла б, аби він убивав птахів і звірят.

— Як ти можеш бути моїм другом, коли ти полюєш на інших тварин, — сказала вона. — Хіба я стану дружити з

— Авжеж, Горго, хіба ти не пізнаєш мене? Я Нільс, що подорожує з дикими гусьми. Пам’ятаєш, як ти одного разу приніс мене з лісу до їхнього табуна?

•— Хіба Аку теж спіймали? — спитав орйл, ніби щойно прокинувся зі сну і йому важко було отямитись.

— Ні, Ака полетіла до Лапландії. А я трохи затримався.

Коли Нільс згадав про Аку й Лапландію, Горго витягнув

шию і глянув у небо. О, як йому хотілося хоч раз іще шугнути в голубу височінь! Хоч раз іще побачити Лапландію і свою названу матір...

— Слухай, Горго, — вів далі хлопчик. — Я не забув, як ти став мені тоді в пригоді. Скажи, чим я тепер можу тобі допомогти?