Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– А ти фотокартки не віддаси? – обережно спитав я.
– Ну, звичайно, він же мені її продав. Це такий дід, що з рідного дядька злупив би. Матері, правда, скажемо – п’ятьорку дали!
Він засміявся весело, я давно не чув од нього такого сміху. Закинув голову й зирнув у небо, а воно на небокраї громадилось у темні кучми і спускало на землю дощові пасмуги.
– Уже наш дід – не тіні забутих предків, – мовив я.
– Як ти сказав? – повернувся до мене батько.
– Є така повість у Коцюбинського, – повторив я. – «Тіні забутих предків».
– Знаю, – сказав батько. – Але він не був тінню забутих предків. По–перше, він не забутий, а по–друге, хіба не помітив?
– Що?
– А те, що ти в мене його подоба, – якось гордо й радісно сказав батько.
Я спалахнув, і в мені раптом щось особливе розвиднілося. Зрозумів, навіщо був потрібний батькові у цій сьогоднішній мандрівці, адже я і той не відомий мені дід, як звук і луна; свого часу він був звуком, а я далекою його луною, а тепер наші ролі змінилися, звук я, а луна – він. Батько ж мій повертав собі минуле – ось чому так довго сиділи ми й дивилися на обійстя, яке топтав він дитиною. Ось чому розповів оту історію про смерть того, котрий став луною мене; при цьому він не помітив основного: його батько не тільки був луною мене, а нас обох. Він все‑таки на тій фотокартці чоловік ставний, а не малий, і зовсім не мавпоподібний. Я збагнув другу істину: ось справжня причина мого впливу на батька, ось чому він завжди мене слухався, коли я приходив забирати його додому, – слухався луни голосу свого батька. Третю істину я зрозумів, поки ми йшли Театральною, – прямували на Бердичівську, де й була ота фотографія, куди ми хотіли завітати. Мій батько любив мене через те, що я лишався ходячою подобизною його батька – очевидно, дід справляв на тата враження незабутнє, зовсім так само, як величезне враження справляв на мене й він. Такі речі, подумав я, не могли бути припадкові, бо все в цьому світі дивовижно поміж собою зв'язане, все лучиться у не зовсім збагненній, безмежній сітці, де кожна лунка – жива душа.
– У нас, Віталію, – сокровенно казав батько, завертаючи на Бердичівську, – по–особливому щасливий сьогодні день. У бога я, здається, не вірю, але вчора попросив у нього, щоб не пішов дощ і щоб ми могли цю мандрівку відбути. Хтозна, може, колись цей день буде для тебе чимось таким, що варто згадати…
На його вустах знову зацвіла сумна усмішка, а в кінці вулиці, десь там, де лежала Замкова гора, знову сколотилися хмари, засяяли блискучо–білими вершинами, а з тих животів звісилися сірі пасмуги, ніби ноги, якими торкалися хмари землі. Звідтіля, від тих дивних істот на дощових ногах, повіяло свіжим холодним подихом, і листя невеличких дерев, висаджених уздовж вулиці, яка була розрита й асфальтувалася, раптом залопотіло, ніби хотіло сказати щось украй необхідне. І ми раптом зупинилися, сторожно прислухаючись до того лепоту, бо що це нам хоче провістити осінь? Що це вона каже, про що попереджує, чому зупинила нас, адже ми й без того знаємо всі її можливі викази. Через це ми й прийшли сюди, бо в нас обох, незважаючи на дивовижну знахідку нашу, живе ще, крім радості, й сум, адже сьогодні не тільки той день, коли знаходять, але й той, коли тратять. І ми дійшли до дверей фотографії, керуючись саме отим, останнім почуттям, адже, навіть знайшовши, не забуваємо про можливість утрати. Ось звідки наш смуток і ось чому так позавмирали ми, коли вітер, посланий од істот на дощових ногах, про можливість нашої згуби нам нагадує…
Оформили замовлення у старої жінки, сиве волосся якої було покручене перманентом і яка була така повільна в рухах, що я помітив: батько починає нетерпеливитися. Жінка ж увіч нікуди не поспішала, а літери виводила з такою ретельністю, ніби мала здавати екзамена з каліграфії і використовує кожну нагоду, щоб потренуватися. Нарешті зайшли у півтемне, освітлене кволою лампочкою приміщення.
– Хто до мене рідко заходить, то це ти, Вадиме, – сказав фотограф, виходячи з якоїсь комірчини, де горіло червоне світло. – Як покинув ансамбль, то й не бачимо тебе.
– Як там ансамбль? – спитав батько.
– Реорганізовується, – сказав фотограф, засвічуючи гірлянду ламп на щиті. – Ти міг би прийти до мене і без квитанції.
– Ну, квитанція в мене вже є, – сказав батько. – То що ансамбль?
– З'явився тут у нас один старий, Хомичевський його прізвище. Він, правда, більш хорист, але хоче, щоб ми стали народним ансамблем. Навіть назву придумав: «Льонок».