Письменники про футбол

— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.

Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».

— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.

— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.

Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.

— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?

— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.

Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.

«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й ви-кона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».

Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».

— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.

Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, — думаю собі, — пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…». На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» — чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові» — не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» — ні слова. Я починаю хвилюватися. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.

І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.