Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
Тому кланяються й розчиняються в нетрях Барабашово.
— Леза-хламастер-хламастер-леза, — марить щоночі Пітер уві сні на своїй брудній койці, яку винаймає разом із петеушниками в трикімнатній квартирі в жахливих єбєнях на Баварії.
У тебе 137 гривень. Мало бути 150, але по дорозі додому мама не втрималася й купила двушку жигулівського, а на додаток ще й пачку стружок із кальмара. Діставшись додому, вона жбурнула тобі бабки, обізвала спиногризом і сказала, щоб завтра сам їхав і купив собі щось взутися, бо сором, сором ходити в такому соромі. Мама дивно говорить. Вірніше, вона почала дивно говорити десь рік тому, після того, як обіперлася на незаземлений токарський станок у жеці і її лупонуло струмом. Вона каже, щоб купив щось нормальне, бо ходити в ньому, в нормальному, доведеться і восени, і взимку, і навесні, а в ненормальному скільки не виходиш. Мама повторює це двічі й відрубається під звуки якогось реаліті-шоу. Певно, там, у своїх снах, вона працює прибиральницею на пляжах Малібу, щопівгодини знаходячи в піску посіяні мільйонерами «Ролекси».
І от завтра настає. Незмінний пункт номер один порядку денного ти вже виконав, тобто показав Студентові, хто в хаті хазяїн, і майже без втрат ушився з поля бою. Щоправда, вдягатися довелось уже в ліфті, натиснувши стоп. Пункт номер два — купити нормальне взуття, в якому можна відходити до наступного літа, взуття за 137 гривень. Потім тренування на «Локо», а потім — друга зміна в школі.
Стас випадає на метро Барабашова й, затертий картатими торбами селюків, нагадує каченя, яке задрімало посеред стрьомної водойми, а прочумавшись, зрозуміло, що вода взялась кригою і його лапки вмерзли, от тільки крига ця чомусь картата й відгонить старими ЛАЗами й немитим тілом. Нагору Стаса виносять, і він миттю опиняється в стрімкому коловороті економічної дупи Харкова, де щороку обертається не один мільярд баксів. Течією його протягує кількадесят метрів, аж доки не викидає під якийсь із контейнерів, де можна перевести подих.
— Пацан, — чує він над собою тієї ж миті, — пацан, купи леза.
Стас повертається й бачить когось чорного-чорного, як квадрат Малевича.
— Мені одинадцять, — зі злістю каже Стас. — Ти в одинадцять голився?
— Ні, — відповідає негр. — А хламастер, хламастер тобі треба?
— Мені, — каже Стас, — треба бутси.
— О, — вигукує негр, — я знаю, де це, я тебе проведу, ходім!
І Стас, сам не розуміючи чому, починає пензлювати за ним контейнерними лабіринтами. Негр тим часом не припиняє причитати «леза-хламастер-леза-хламастер», а потім, обернувшись до хлопця, каже:
— Пітер, мене звати Пітер, я тут все знаю.
Хвилин за п’ять Пітер виводить Стаса до якогось контейнера.
— Ось, — каже він, — вибирай.
Стас кліпає очима — контейнер всуціль забитий дешевою китайською біжутерією.
— Ей, — смикає він Пітера за розтягнуту манкуніанську футболку з прізвищем Патріса Евра, — ей, негр, ти куди мене привів?
— Ти ж казав, треба буси, — не розуміє Пітер. — Ось — буси, сині, білі, великі, маленькі, багато бус.
— Бутси! Бутси! Щоб у футбол грати! — роздратовано спльовує під ноги Стас.
— Фак, — бурчить Пітер, — ця ваша мова… Буси… Бутси… Пішли.
І Пітер починає тягнути його в протилежний бік. По дорозі впарює пачку лез мужикові, який пре на кравчучці пральну машинку. Мужик розплачується, кидає леза в барабан пралки, до решти своїх покупок, і рушає далі, чавлячи роззявам ноги й забиваючи тьотям стрілки на колготах. Його щастя навряд чи затьмарять прокльони й погрози — ось він приїде додому, підключить пралку, випере свій одяг, поголиться і буде новою людиною, юберменшем, бля.
Аж раптом десь неподалік лунає відчайдушний жіночий крик. Стас аж присів від несподіванки. Пітер, зрештою, теж перепудив, принаймні його очі стали великі-великі, схожі на кульки морозива.
— Грабьож! — горлає жінка так розпачливо, ніби йдеться про саме життя. — Кошельок укралі!
Стас помічає якусь метушню. За мить із юрби вистрибує пацан років семи в потріпаному одязі, летить на Стаса, підморгує і тицяє в руки великий лакований рожевий гаманець, схожий на язик невідомої вимерлої тварини. А потім розчиняється серед людей і контейнерів, ніби його й не було.
Пітер у паніці зиркає туди-сюди.
— Ховай, — шипить він Стасу, — ховай!