Переслідуваний
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Переводчик: Віктор Ружицький
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Переслідуваний». Краткое содержание книги:
Нарешті кущі та дерева почали розступатися. Річардс присів і порачкував. Коли вирішив, що далі посуватися небезпечно, зупинивсь і розглянувся довкола.
Він був на невисокому півострові, порослому чагарями, які щойно подолав. Унизу простяглося шосе й виднілось кілька схожих на ранчо будинків, магазин та дві повітряні помпи. Біля них стояла машина, а водій у замшевій куртці тим часом базікав із заправником. Коло магазину, поруч із кількома автоматами з жувальною гумкою та автоматом для продажу марихуани, стояла блакитно-червона поштова скринька. До неї було всього зо дві сотні ярдів. Річардс із гіркотою подумав, що якби він дістався сюди ще вдосвіта, то міг би непомітно зробити своє діло.
Дарма. Що з воза впало... Якби знав, де впадеш, то соломки підстелив би.
Річардс повернувся трохи назад, шукаючи місця, де б прилаштувати камеру й непомітно зробити зйомку.
— Я вітаю всіх шановних глядачів країни безплатного телебачення,— почав він. — До вас звертається ваш добрий друг Бен Річардс і запрошує на чергову екскурсію. Якщо ви уважно придивитесь до своїх екранів, то побачите безстрашну чорно-червону танагру, чи волову пташку, а може, й ще якусь рідкісну істоту. — Він помовчав. Цю частину вони пропустять, а от решту — ні. — Якщо ви глухі й можете читати з губ, запам'ятайте, що я скажу. Передайте далі сусідові чи другові. Розповсюджуйте все, про що довідались. Мережа БТБ отруює повітря, яким ви дихаєте, й відмовляє вам у дешевих засобах захисту, бо...
Він записав обидві плівки й поклав їх у кишеню штанів. Гаразд. А що далі? Є лише єдиний спосіб: спуститися вниз із пістолетом у руці, вкинути касети в скриньку — і драла. Можна було б і машину вкрасти. Ловці однаково знатимуть, де він перебуває.
Цікаво, чи далеко від'їхав Парракіс, перш ніж його скосила куля. Річардс уже дістав пістолета, коли раптом почув голос мало не над самісіньким вухом.
— Ходімо, Рольфе!
Річардс аж сіпнувсь од гучного гавкоту й ледве встиг подумати: "Вівчарки! Господи, вони з вівчарками",— коли щось велике й чорне вихопилось із кущів і стрілою кинулось на нього. В одну мить пістолет відлетів у кущі, а Річардс опинився на спині. На ньому стояв величезний пес, видимий покруч вівчарки з дворнягою, і лизав йому обличчя, заслинюючи сорочку. Собака чимдуж метляв хвостом, виявляючи несамовиту радість.
— Рольфе! Гей, Рольфе! Роль... О Боже!
Крізь гущавину замиготіли ноги в блакитних джинсах, і за хвилину малий хлопчина відтяг свого пса.
— Ой, вибачте, містере. Він не кусається, він надто дурний, щоб кусатися, він пустує, він не... Боже, ну й вигляд у вас! Ви заблукали?
Тримаючи Рольфа за нашийника, малий із щирою цікавістю розглядав Річардса. Гарний хлопчина, добре збитий, років, мабуть, одинадцяти, на обличчі ні блідості, ні плям, як у міських дітей. В його рисах прозирало щось підозріливе, чуже й водночас знайоме. За хвилину Річардс зрозумів: то була наївність.
— Так,— промовив він сухо. — Я заблукав.
— Ой, ви, мабуть, тільки те й робили, що падали.
— Що правда, то правда. Глянь-но на моє обличчя — не дуже подряпане? Сам я не можу побачити.
Хлопець слухняно нахилився й почав придивлятися. В його очах не з'явилося нічого нового — не впізнав. Річардс заспокоївся.
— Колючками все поколоте,— сказав хлопець. Він ледь помітно гугнявив, як це властиво жителям Нової Англії, але говорив енергійно і трохи насмішкувато. — Та дарма, житимете. — Потім, насупившись, хлопець додав: — Ви часом не з Томастона втекли? Бачу, що ви не з Пайнленда, бо не схожі на розумово відсталого.
— Нізвідки я не тікав,— сказав Річардс, сам не знаючи, правда це чи брехня. — Я подорожую автостопом. Маю таку погану звичку, друже. Ніколи не пробував?
— Та ні,— щиро відповів хлопець. — Тепер по шосе ганяють усякі придурки. Мені тато казав.
— Правильно казав,— погодився Річардс. — Але мені дуже треба добратися до... як його... — Він клацнув пальцями: мовляв, просто вискочило з голови. — Ну, аеропорт...
— Войтфілд, мабуть?
— О, правильно!
— Ой, та це ж за сотню миль звідси, містере. Аж у Деррі.
— Я знаю,— розчаровано промовив Річардс і провів рукою по Рольфовій шерсті. Собака послужливо перекотився на спину й прикинувсь мертвим. Річардсові стало бридко, але він узяв себе в руки. — На кордоні штату Нью-Гемпшір я підсів у машину до трьох типів. Справжні розбишаки. Вони мене відлупцювали, забрали гаманця та й викинули з машини в безлюдному місці.
— Ага, я знаю, де це!.. Ой, Господи, чого ж це я стою! Може, зайдете до нас поснідати?
— Я б залюбки, друже, та ніколи. Сьогодні ще треба якось дістатися до аеропорту.