Я вмію стрибати через калюжі

Понад двадцять коней, старих і молодих, понуривши голови й накульгуючи, спускалися з горба. Зачувши здалеку воду, вони пожвавішали й побігли тюпцем. Тепер вони намагалися триматись якнайдалі одне від одного — адже один кінь, спіткнувшись, міг би збити з ніг кількох інших, а якщо вони падали, то більше не підводилися.

Жоден із цих коней не лягав ось уже багато місяців. Деякі з них бігли рівно, деякі заточувалися на ходу, але кожен намагався зберігати відстань між собою й іншими.

Побачивши воду, вони заіржали й наддали ходи. Нараз гніда кобила — така худа, що аж ребра світилися, а крижі, здавалося, от-от простромлять суху шкіру — зупинилась і захиталась. Ноги її затремтіли, підігнулися… Вона не спіткнулася — ні, вона просто осіла, нахилившись трохи вперед, ткнулася писком у землю і вже тоді звалилася на бік.

Якусь хвильку вона лежала нерухомо, потім зробила відчайдушну спробу підвестися. Зіп’явшись на передні ноги, напружила задні, але вони підломились, і кобила знову впала на бік. Ми побігли до неї, а вона підвела голову й подивилася туди, де була вода. Коли ми підбігли до неї, вона все ще дивилася туди.

— Слухай, Джо! — крикнув я. — Треба підняти її! Їй би напитись, і вона вичуняє. Подивися на її ребра, вона ж як скелет. Ану, берися за голову.

Разом із Джо ми підсунули руки їй під шию й спробували підняти її, але кобила не рухалась і тільки тяжко відсапувалася.

— Нехай трохи перепочине, — порадив Джо. — Може, тоді сама підведеться.

Ми стояли над нею в сутінках, що дедалі густішали, і не хотіли вірити в те, що ця тварина приречена на смерть. Власна безпорадність гнітила й дратувала нас. Нам час був вертатися додому, але ми боялися відійти, бо знали, що то буде за мука — думати про те, як вона конає тут у темряві.