Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Це наштовхує на думку, — підсумував Едмунд, — що шкільні сніданки були не такі вже й огидні, як здавалося у школі. От я, наприклад, не відмовився б від окрайця хлібця навіть і з маргарином…
Хай там як, а дух пригод уже захопив дітлахів, тож про повернення до школи годі було й згадувати.
Коли від останнього яблука залишився сам недогризок, Сьюзан іще раз пішла по воду. Повернулася вона сама не своя.
— Ось погляньте-но, що я знайшла! — промовила вона стишеним голосом, передаючи оте «щось» до рук Пітерові.
На долоні у Пітера це «щось» блиснуло тьмяним жовтим світлом. Багаття спалахнуло яскравіше, і в його світлі всі розгледіли, що то було.
— Щоб мені крізь землю провалитися, якщо це не… — тільки й мовив він, передаючи це «щось» іншим.
Крізь землю він не провалився, та всі й без того зрозуміли, що саме він мав на увазі. То була маленька шахова фігурка, а саме кінь. Звичайна за розмірами та незвичайна за вагою, бо відлита вона була зі щирого золота, а в очах палали рубіни, точніше лише один, бо інший випав та десь загубився за довгі віки.
— Дивіться-но, — скрикнула Люсі, — він як дві краплі води схожий на того, що був у наших королівських шахах — тих, якими ми грали в Кейр-Паравелі.
— Не журися, Сью, — спробував утішити старшу сестру Пітер.
Але та була невтішна.
— Та як мені не журитися, згадуючи ті щасливі часи! Як ми грали в шахи з фавнами та з дружніми велетами! А які пісні нам співали русалки! А яка ладна була в мене конячка-а-а!
— Годі рюмсати, поміркуймо тверезо! — вже іншим тоном — рішуче — мовив Пітер.
— Про що тут міркувати? — здивувався Едмунд.
— Невже ніхто досі не здогадався, куди нас занесло?
— Ой! — підхопила Люсі. — Увесь цей час я відчувала, що тут криється якась загадка, невже ти її розгадав?
— Ану, кажи вже, Пітере! — додав Едмунд.
— Гаразд, — Пітер огледів присутніх і зробив паузу, — ми з вами на руїнах Кейр-Паравелю.
— Стривай-но, — заперечив за всіх Едмунд. — З якого дива?! Озирнися навколо — тут усе лежить у руїнах уже не одне століття! Коло самісіньких воріт стоять дерева заввишки з фортечний мур! А камені скрізь поросли мохом і лишайником! Тут ніхто не жив принаймні років триста, якщо не більше!
— Припустімо, — прийняв зауваження Пітер. — Із цим і справді заковика. Але залишімо це поки що осторонь. Слідкуйте за моїми міркуваннями. Пункт перший: ця зала точнісінько така сама за розмірами та розташуванням, що й зала у Кейр-Паравелі. Тільки уявіть собі дах над головою, підлогу, бруковану мозаїкою, замість бур’яну та гобелени замість голих стін — і у вас складеться повна картина королівської трапезної!
Ніхто не зронив ані слова.
— Пункт другий: колодязь! Він саме там, де був і наш: поруч із південним валом. А хіба він відрізняється від нашого за розмірами чи, може, муруванням?
Усі мовчали.
— Тепер, по-третє. Сьюзан знайшла шахову фігуру… Лу, хіба ж ти сама не казала, що вона схожа на ту, що з наших шахів, як дві краплі води?
У відповідь Люсі мовчки кивнула.
— І, нарешті, четверте. Усі пам’ятають той день, коли до нас прибули посланці від остраханців? Добре. Нумо, згадайте, а що ми робили того дня вранці? Авжеж — висаджували молоді яблуньки. А де? Саме за північною брамою замку. Ще й більш од того, пам’ятаєте, проводирка лісових духів, дріада Помона, власноруч наклала чари на молоді деревця, аби ті краще росли і не хворіли, а яблука були рясні та здорові? Якщо ви не забули, то ямки для саджанців копали дуже кумедні, але працелюбні землекопи — хто то був? Саме так — кроти! А завершивши роботу, старійшина усіх кротів, сам Лілелап Кроткий, спираючись на лопату, мовив: «Згадайте моє слово, ваші величності, цей сад колись ще дуже здивує і порадує вас своїми плодами!» Хіба ж він не мав рації?
— Мав, мав! — заплескала в долоні Люсі.