Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Це трапилося рівно рік тому, а тепер усі четверо сидять собі рядком на лавочці на залізничній станції в оточенні валіз та коробів з іграшками. Незабаром їм знову до школи. До полустанку вони приїхали разом, але далі їхні дороги розійдуться: вже за кілька хвилин прийде потяг, який забере дівчаток до однієї школи, а за півгодини підійде ще один і повезе хлопців до іншої. Той шлях до станції, що вони їхали разом, увижався їм ще на канікулах, але нині, коли наспів час прощатися, всі раптом збагнули, що канікули позаду, а попереду — школа; саме тому, правду кажучи, всіх охопив невимовний сум, тож і вимовити ніхто не міг ані слова, аби підбадьорити, наприклад, Люсі, якій випало їхати до школи-інтернату вперше в житті.
То був напівсонний полустанок у сільській глушині. На платформі нікого не було, окрім них самих. І в цій напівсонній тиші Люсі зненацька голосно зойкнула, як то буває, коли тебе вжалить оса.
— Що з тобою, Лу? — хотів був заспокоїти сестру Едмунд, коли осікся і сам вигукнув щось, наче зойкнув.
— Який ґедзь… — почав був Пітер і так само раптом, ніби забувши, що він там збирався сказати, чомусь накинувся на Сьюзан: — Це куди ж ти мене тягнеш?! Ану, відпусти!
— Та я тебе і не чіпала! — обурилася Сьюзан. — Це мене щось тягне кудись, невідомо куди!
— Гей-гей-гей, годі!
Дітлахи перезирнулися і помітили, як усі раптом пополотніли.
— Я теє… відчуваю те саме, — прошепотів Едмунд придушеним голосом. — Мене теж… нібито щось тягне. Та ще й як тягне! — додав він трохи згодом. — Ось, знов починається!
— І мене! — вискнула Люсі. — Навіть моторошно стає!
— Дивіться пильніше, прислухайтеся уважніше! — вигукнув Едмунд. — Хапайтеся за руки! Тримайтеся одне одного! Це чаклунство, і до ворожки не ходи! Не баріться!
— Мерщій! — підхопила Сьюзан. — Нумо, взялися за руки! Та що ж це діється?!
Наступної миті і їхній багаж, і лава, і платформа, і навіть сама станція розчинилися в повітрі. А четверо дітлахів, як трималися за руки, так і опинилися в зовсім іншому місці, а саме в лісі, та ще й такому дрімучому і густому: тут і там стирчали гілки, і продертися було несила. Діти протерли очі й перевели дух.
— Ой, Пітере, — вихопилося у Люсі, — чи не може бути так, що ми знов повернулися до Нарнії?!
— Може бути все що завгодно, — насупив брови Пітер, — бо попереду нічого не видко і на крок. Треба вийти на відкритий простір, якщо взагалі тут такий є.
Та після декількох кропив’яних опіків та уколів колючок у кущах діти на диво швидко видерлися з хащів. Аж тут на них чекала інша несподіванка: на очах усе навкруги посвітлішало, ліс розступився і діти опинилися на довгому піщаному узбережжі — перед ними плескотало ласкаве лазурове море з легкими брижами, накочуючись на берег із ледве чутним шурхотом. У небі ані хмаринки, на небокраї жодної ознаки суходолу. Сонце перебувало там, де воно і повинно бути о десятій годині ранку, а море сліпило блакиттю. Усі разом вдихнули запахи моря.
— Яка краса… що тут казати! — тільки й видихнув Пітер.
За п’ять хвилин усі гасали босоніж прохолодною смугою прибою.
— Звісна річ, це краще, ніж сидіти в задусі в потязі, що тягне тебе до латини, французької й алгебри, — підсумував Едмунд, і на тому всі балачки припинилися, бо тільки заважали шукати на прибережній мілині креветок та крабів.
— Так чи інакше, — врешті-решт нагадала всім Сьюзан, — але доведеться вирішувати, як нам чинити далі. Ще трохи — і треба буде думати, чим утамувати голод.
— Та є ще бутерброди, що їх матуся дала на дорогу, — відмахнувся Едмунд. — Принаймні мої ще зі мною.
— А от мої залишилися в маленькій сумочці на пероні, — побідкалася Люсі.
— Так само, як і мої, — додала Сьюзан.
— А мої в кишені пальта, а пальто — десь тут, на березі. Виходить, маємо два сніданки на чотирьох. Не бага…
— Хай так, але мене турбує не стільки питання, щоб такого попоїсти, скільки — де б роздобути питної води, — промовила Сьюзан.
Щойно вона згадала про воду, всі одразу ж відчули, що їх мучить спрага, як завжди й буває, якщо брьохати в солоній воді під палючим сонцем.
— Щось усе це мені нагадує, — уголос розмірковував Едмунд. — А нагадує воно мені от що: у книжках потерпілих у кораблетрощі завжди виносило на якийсь безлюдний острів, де вони неодмінно знаходили джерело солодкої питної води — інакше б і в книжках розповідати було нічого.