Філософія самотності

Ніцше пише: «Поступово до мене прийшло розуміння найбільшого недоліку нашої форми виховання і освіти. Ніхто не вчиться, ніхто не намагається, ніхто не навчає інших — як зносити самотність»[397]. Потрібно навчатися вмінню зносити самотність. Томас Махо пише про те, що він називає «техніками самотності», тобто про техніки, за допомогою яких можна перебувати сам на сам із собою[398]. У поганій самотності людина сама із собою, а в добрій — разом із собою. Спільна риса цих технік у тому, що вони містять самоподвоєння, коли індивід створює не точну копію себе, а радше іншого себе, з яким можна вести діалог. Інакше кажучи, можна заповнити себе власною ж присутністю, а не відсутністю інших. Семюель Батлер описує меланхоліка, як того, хто втрапив у найгірше в світі товариство — своє власне[399]. Товариство, про яке пише Батлер, настільки погане через те, що сповнене відчуття відсутності, втрати, нестачі.

Без багатого внутрішнього світу, напевно, непросто довірити себе добрій самотності. З іншого боку, така самотність, здається, є умовою багатого внутрішнього світу. Михай Чиксентмихаї виявив, що людям, яким складно проводити час наодинці з собою і непросто віднайти добру самотність, також складно розвивати себе творчо. Лише ті, хто вдосконалили своє вміння бути на самоті, як правило, досягають успіху в мистецтві або науці[400]. Звісна річ, ці люди також перебувають у постійній взаємодії з іншими. Творчих людей характеризує не те, що вони самотніші за інших, а те, що вони вміють користати з цієї самотності та створювати щось, а не просто розпачати над власним становищем[401].