Філософія самотності

Самот­ність розповідає мені щось про мене, про моє місце у світі. Коли я був молодший і дурніший, то думав, що мені не потрібні інші, що я можу бути самодостатнім. Навіть зараз, перебуваючи на самоті, я іноді можу піддатися почуттю доброї самотності, внаслідок чого мене навідує думка, що самодостатність досі є альтернативою. Ця ілюзія не триває довго, і добра самотність змінюється поганою. Погана самотність відкриває нам важливу межу того, якими ми можемо бути, коли чітко показує, що ми не самодостатні. З моменту нашого народження, з моменту перед народженням наше життя переплітається з життям інших й упродовж цілого життя зав’язуються нові зв’язки з іншими, а старі зв’язки розриваються. Як стверджує Д.Г. Лоуренс, у людському житті все, навіть наша індивідуальність, залежить від наших відносин з іншими[428]. Без цих відносин більша частина індивідуальності випарується, тому що вона розвивається та визначається через наші відносини з іншими людьми.

У романі Річарда Форда «Канада» сказано так: «Я читав, що самотність — це ніби стоїш у довгій черзі й чекаєш дістатися її початку, де станеться щось хороше. Але черга не рухається, а інші люди постійно минають тебе і проходять уперед. А початок черги, місце, де ти бажаєш бути, все віддаляється і віддаляється, аж поки ти вже не віриш, що там є щось для тебе»[429]. Ця черга, в принципі, довго не триває, але не варто вважати, що вона нічого не може тобі запропонувати. Інші можуть дізнатися про твою самотність лише настільки, наскільки ти її показуєш. Ніхто не може проникнути до твоєї самотності та прогнати її. Але тобі під силу впустити когось до самотності, а тоді вона перестає бути самотністю і стає товариством. Тож ти повинен навчитися жити з тим, що кожне людське життя більшою чи меншою мірою міститиме самотність, і тому так важливо навчитися зносити її, ба навіть перетворювати погану самотність на добру.