Помилка Олексія Алексєєва

“Контролер підходу Вашингтонського аеропорту Джо Бернс уважно стежить за радіолокатором. “Тримайте лівіше, — звертається він до зеленої тремтливої точки на екрані радіолокатора, що відображувала літак, який іде на посадку. — Так, ще лівіше, ви підходите до посадочного курсу”. Джо обертається по нас і жестом попереджає, що літак, який нас цікавить, має зараз приземлитися. Ми біжимо до виходу на аеродром. “Це наш”, — думаю я, слідкуючи очима за сигнальними вогнями літака, що йде на посадку. Так і є, на борту літака — “Юнайтед 2471”, Під’їжджає трап, униз сходять пасажири. Але де ж професор Доналд У. Рей? Я з тривогою вдивляюся в обличчя. Тільки б не проґавити цю єдину можливість, адже професор не любить вести бесіди з кореспондентами. “Репортери й мухи заважають правильно мислити”, — якось сказав він, випроваджуючи мене з власного кабінету… Ось, нарешті, й він, прощається із стюардесою, він у чудовому настрої. Ну, щасти мені боже!

— Професоре, одну хвилинку! — кажу я, благально дивлячись на нього. — Кілька слів, лише кілька слів! Ви, здається, здійснили надзвичайне відкриття?..

І ось ми в професоровій машині. Яке щастя! Я їду до нього, І мені дозволено “прискіпуватись, розпитувати й випрохувати”. Це, безперечно, чудо, я мушу дякувати за нього, мабуть, вдалому перельотові — в газетах ще не висохли шпальти, присвячені авіаційній катастрофі над високим перевалом Доннер, — а можливо, зіграла свою роль усмішка стюардеси або завершення нової наукової праці, тієї самої, якій могли перешкодити “репортери й мухи”. Природно, що я ставлю питання, яке мене хвилює. — Професоре Рей, — мовлю я, коли ми сідаємо в його кабінеті, — сталося чудо: ви не вигнали мене за двері! Певен, що ваша робота скінчилася успішно!

— Чудо? — перепитує мене професор. — Як дивно… Саме про чудо я думаю зараз, саме про чудо я тільки й можу вести розмову. Чудо завжди пов’язувалося з людиною. Тварини лише жахаються спалаху блискавки або ж гуркоту грому, все незвичайне їх лякає, змушує тікати. Але людину чудо завжди приваблювало своєю таємничістю. За тих часів, коли люди криками й барабанною торохнявою намагалися прогнати страшного дракона, який пожирав сонце, тільки небагато хто записував усі прикмети й обставини затемнення, терпляче дошукувався розгадки. Минули століття, і сучасна людина підкорила собі чудо. Вона спокійно вмикає холодильник марки “Леді Айз” і влітку смакує прохолодний сік, безстрашно підносить до обличчя електробритву, здатну призвести до божевілля будь-яку раду мудреців за давніх часів. Ми звикли до чудесного навколо нас. Хіба “понтіак” останньої моделі, на якому ми приїхали, не став ще потужнішим, швидшим і елегантнішим, однак перші фордівські моделі своїм гуркотом і димом, а головне — невідомою причиною руху здатні були викликати втечу добірних частин кінних мамелюків. Я вже не говорю про вибухи водневих бомб, про підводні човни, що, не зринаючи на поверхню, можуть обігнути земну кулю, використовуючи як атомне пальне уранові стрижні, такі малі й легкі, що їх може навантажив ти одна дужа людина. Це вже чудеса для дев’ятнадцятого століття, століття, коли багато хто гадав, що після фонографа та електричної лампочки науці не пощастить нічим нас здивувати.

— Але в такому разі чудо перестає існувати взагалі, — сказав я. — Нещасне людство! Віра в чудесне так часто полегшувала його існування!

— А от і ні! — відповів професор. — Ми ніколи не перестанемо внутрішньо тремтіти перед тим, причини чого не знаємо. Хіба не сповнені почуття побожного схиляння роздуми сучасного біохіміка над таємницями життєвих процесів? А мої колеги, фахівці в галузі астрономії! Поринаючи у справді бездонну чашу Всесвіту, з міріадами зоряних світів з нитками туманностей, що казково світяться хіба не сповнюють вони свої серця захопленням, яке близьке до релігійного екстазу? Авжеж, ми, вчені, з вигляду часто люди сухі розсудливі, далекі від тривог світу, але це не так. Почуття чудесного відвідує нас набагато частіше, ніж кучеряву голову вождя канібалів, сповнену забобонів, як гарбуз повен насіння.