Операція «Вольфрам»
- Автор: Эдигей Ежи
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Орест Черній
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Операція «Вольфрам»». Краткое содержание книги:
Серед найпопулярніших творів письменника: «Справа Нітецького» (1966), «Ельжбета іде геть» (1968), «Пансіонат на Страндвеген» (1969), «Людина зі шрамом» (1970), «Заповіт самогубця» (1972), «Смерть чекає біля вікна» (1973), «Історія одного пістолета» (1976), «Це його справа» (1978), «Ідея вартістю сім мільйонів» (1982), «Фотографія в профіль» (1984) та ін.
— Чи то справді був корабель «Куретаке-Мару»? — запитали його.
— Безперечно. Коли мц пливли в Аргентіну, нам не вистачало чорної фарби, і довелося пофарбувати якорі в червоний колір. У Буенос-Айресі ми закупили фарбу, але всім сподобалися ті червоні якорі, тож коли поверталися з Алмазонки, знову пофарбували їх у червоний колір.
На знімках якорі справді були червоного кольору. Це підтвердив також представник страхової компанії в Буенос-Айресі. Крім того, знайшлися свідки, які пригадали цю характерну рису корабля з японською назвою, коли той привіз залізничні рейки.
Факт перебування Муджібара Саттара в Кейптауні теж не викликав ніякого сумніву. Він-бо мав офіційний документ: виписку з лікарні, де були зазначені дати перебування там з описом курсу лікування. На додачу були ще три знімка, де матрос стояв разом із санітарками на тлі лікарні.
— Побачивши через вікно свій корабель, — розповідав далі Муджібар Саттар, — я вирішив сфотографувати його. Плівок я мав доволі й, нудьгуючи, зробив безліч знімків.
Для страхової компанії ці знімки були особливо цінним документом. Вони показували, як на березі поволі росте купа руди, а корабель в міру його розвантаження також ставав дедалі вищий. На знімках видно було і вагони з рудою. Ціла серія знімків переконливо показувала, що вольфрамову руду розвантажили в Кейптауні. Отже, в момент катастрофи руди на кораблі не було.
А що ж тоді було? Це дуже добре показували інші знімки. На перших знімках корабель стояв пришвартований біля берега, і на його темному тлі виразно вимальовувалась темна купа червоно-бурої руди. Решта знімків показували, що корабель «Куретаке-Мару» стояв уже в іншому місці, з правого боку чомусь яснішої купи. Один знімок зафіксував мить, коли з ковша великого крану в трюм сиплеться жовтава земля.
Наступні знімки знову показували корабель, який стояв у порту, але обидві купи ставали щораз меншими. З однієї вагони і далі забирали руду, а друга зникала в трюмах «Куретаке-Мару». І, нарешті, на останніх видно було панораму порту, але вже без великого суховантажу.
Представник страхової компанії в Кейптауні отримав розпорядження перевірити, чи заходив у порт корабель з ліберійським прапором. Однак цієї інформації не вдалося роздобути. В адміністрації порту сказали, що корабель «Куретаке-Мару» ніколи не запливав у Кейптаун. Натомість у той самий час там перебував корабель з японським прапором «Сакура-Мару», який справді привіз залізну руду з Намібії. Адміністрації порту нічого не відомо про вольфрамову руду, котру нібито розвантажили в порту. Та й узагалі представники портової адміністрації не дуже охоче розмовляли на цю тему.
Перевірити в реєстрах страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», чи справді плаває по морях корабель «Сакура-Мару», було якнайпростіше. Японський судновласник також не приховував, що його суховантаж з пшеницею на борту взяв курс з Австралії на Дурбан. Звідти корабель «Сакура-Мару» поплив у Намібію, де прийняв у свої трюми двадцять тисяч тонн залізної руди, яку доставив у Кейптаун. З Кейптауна корабель з баластом рушив назад у Дурбан і зараз із шістдесятьма тисячами тонн африканського вугілля пливе в Японію. Невдовзі повинен прийти у порт Йокогаму.
Названа судновласником дата, коли корабель залишив Кейптаун, збігалася з днем нещасного випадку Муджібара Саттара. Але в адміністрації порту сказали, що японський суховантаж виплив з Кейптауна якраз у той день, коли з вікна лікарні матрос більш не побачив свого корабля.
На прохання страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», суднова компанія «Тадасі» порозумілася з капітаном свого корабля і встановила, що якорі «Сакура-Мару» ніколи не були пофарбовані у червоний колір. Реєстри показали, що обидва кораблі збудовано на тій самій японській корабельні й належать вони до однієї серії. З тією лише різницею, що корабель «Сакура-Мару» був збудований через шість років після свого близнюка. Ці кораблі нічим не відрізнялися: ні зовнішнім виглядом, ні технічним обладнанням, ні тоннажем. Вони, хоч і належали різним японським компаніям, але плавали здебільшого на австралійському маршруті.
Зробити логічний висновок на основі всіх цих фактів було легко. Корабель «Сакура-Мару» без відома судновласника й екіпажу просто маскував заходження у Кейптаун корабля-близнюка, який залишив там вольфрамову руду, призначену для японського покупця, тобто для компанії «Саней метал термал інджінірінг», бо саме для неї бразільці видали ліцензію на вивіз.
Енергійним і спритним представникам страхової компанії в Південній Африці пощастило роздобути цікавий доказ. Газети, які виходили в Дурбані, повідомляли, що в порту стоїть корабель «Сакура-Мару». Водночас кейптаунські газети, де також була рубрика «З життя порту», раз по раз повторювали, що корабель «Сакура-Мару» розвантажує руду в Намібії. Як часто буває в житті — права рука не знає, що робить ліва.