Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Пісні були сумні й глибокі, як прірви. В них здебільшого говорилось про українських козаків, що або не знаходили своєї долі, або знаходили її в неприємному вигляді власної голови, наштрикнутої на чужоземний спис.
Зосереджено гаптували два жіночі голоси тонку й повільну мелодію та пускали її летіти за вітром.
Співаючи, Пріся вдивлялась у очі Ганнусині й бачила, як там тане лід під слізьми.
Тоді Прісі зробилося лячно: вона боялась побачити, як сльози Ганнусині потечуть по щоках та впадуть на голову нерухомого Антося. Вона раптом запропонувала:
— Давай іншої... веселої.
Та Ганнуся хутко підвелася і шепнула:
— Ні, годі, годі вже...
Вона пішла до кімнати, лишаючи Прісю, і Антось поволі пішов за нею. Багато разів уже давала Ганнуся- собі слово не співати, а ніколи не здолала втриматись перед принадною силою пісень.
В кімнаті Ганнуся сіла на стілець біля вікна та взяла Антося собі на руки. Міцно притискувала вона його до себе, мовби хто хотів його від неї відняти, і так довго сиділи вони, мати й дитина, з єдиним почуттям своєї окре-мішності.
Покоївки чекали того часу, коли лікар врешті зверне увагу на фершалову поведінку. Той став зникати після вечірньої візитації на цілу ніч, іноді спізнювався і на ранкову, а іноді повертався тільки в обідню пору. Правда, він завсіди приносив повний кошик риби, і всі знали, що він цілу ніч ловив її.
Але лікар не вважав на те й не дивувався, коли візитацію йому доводилось робити тільки з сестрою-жаліб-ницею.
Одного ж разу, лишившись з фершалом на самоті у черговій кімнаті, лікар запитав:
— Ви, може, поспішаєте куди?
Фершал зніяковів, але погляд лікаря, завсігди сірий і мертвий, тепер засвітився спокійним вогником.
— Правда... — відповів фершал, — мене чекає човен, щоб їхати на Загірну косу.
Лікар підійшов до його ближче й промовив:
— Я вас не тримаю... я розумію...
Він одійшов до вікна і став дивитись на село.
— Я розумію, — раптом додав він, — кожний має собі своє...
Візитація почалася, але фершал не був на ній присутній. Він поспішив до річки, щоб переїхати на косу.
Там він пройшов до куреня рибалок. Всі вони лежали круг вогнища, на якому варилась литвинська каша.
— Вечір добрий, — промовив фершал.
Ніхто не ворухнувся. Тільки той, що варив кашу, поволі підвів своє заросле обличчя та відповів за всіх:
— Вечір добрий.
Фершал теж мовчки ліг коло вогнища.
Після вечері всі молились на схід, і кожний молився своєму богові: у дужих душею і Бог був грізний та потужний, в кволих був Бог добрий і м'який.
Потім взялися до праці. Фершал і рибалка Охрім поїхали ставити перемети біля Дівочої затоки.
Охрім розповідав про своєл життя, мірно коливаючи веслами:
— Цілісіньку зиму як у пеклі, — казав він. — Сварки, сусіди, гості... Я не соромлюся вам признатись — мене жінка б'є. Я двома пальцями задушити її можу, а вона мене б’є. Бо я не можу битись... я нікого не бив.
Фершал сидів на кермі та, слухаючи, вдивлявся в далечінь пологих степів.
Охрім казав далі:
— Вона лає мене за те, що не хочу хазяйнувати. А як я можу різати плугами землю, коли знаю, що вона мовчки стогне під ногами тисячі людей?
Рибалка захитав головою й витяг весла з кочаток. Уже наближались вони до Дівочої затоки і можна було не громадити.
— А вона цього не втне, — розповідав Охрім,— бо звикла, що землю всі штовхають ногами. Вона не плюне на долівку, а на землю плює. А як же їй, всіма обпльованій!? Ну, й сваримося... А я день у день чекаю, поки розтануть сніги, щоб податися жити на косу. І живу...
Охрім подивився навкруги. Зорі спускались на дно річки, як подарунки неба.
Фершал уже розгортав перемети.
Ніч, коли сестра Пріся віддалася начальникові станції, була скляна й нерухома. Здавалось, дерева застигли в камінь і дихати було важко, мов повітря розвіялось пилом по вулицях. Квіти акації повними гронами падали на землю, знесиливши з тиші та своєї запашності. Так само, як і в денну спеку, тіло розкладалось у беззв’язкову масу, і скрізь панувала радість притоми й знесилення.
Захоплена цією радістю, Пріся гадала, пригортаючись до коханого:
— Досі я важко відчувала пружність грудей і не знала щастя мати їх розталими від пестощів.