Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Коли впорскування було зроблене, червоноарміець протягом стогнав і стихав. Явтух дивився на його так, як маляр дивиться на свій твір, та йшов рубати дрова.
Обідав медичний персонал увесь разом, крім лікаря, в тім маленькім будинку, де й жив. Лікар же повертався до барака аж надвечір. Він обідав звичайно в якогось хворого.
Раніше до брички, що привозила лікаря, прожогом кидались покоївки, палаючи з бажання побачити, скільки крашанок, масла та сала назбирав лікар за день. Потім би вони базікали про де цілу ніч. Та бричка завсіди була порожня.
Тоді покоївки остаточно переконались, що лікар приймає тільки гроші. Переказували, що він сотні за день збирає.
Фершал веселий вернувся з ловитви. Хоч він піймав тільки двох невеличких підустиків та десяток бобирів, а проте був задоволений.
— Гарно на воді! — казав він.— Тільки й життя, що посидиш на камінці з вудкою. Принаймні хоч спочинеш від тих миршавих жовтяків.
Він засміявся й показав рукою на барак.
— Сором,— сказала, образившись, Одарка Калинів-на. — Люди страждають, а ви смієтеся з них.
Фершала роздратувала її мова.
— Так значить того замало, що я панькаюся з ними? — запитав він.— Я мушу бігти на село рятувати їх?
Одарка Калинівна нахилилась над тарілкою; вона ніяковіла, коли хто сердився. Але фершал зовсім розхвилювався й перестав їсти.
— Коли мене віддавали до фершальської школи,— казав він,— я плакав, я благав не робити цього. Я передчував, що мене чекає — оточення гнилих людей, що пухнуть І конають серед смороду. А мене таки віддали. Я тікав — мене духопелили, як тварюку...
Він махнув рукою й замовк.
— А знаєш, Ганнусю,— промовила сестра Пріся,— тобі випадає чергування під Великдень. Я підрахувала...
Пріся засміялася, радіючи з своєї вигадки* До Великодня ще лишалося більш як чотири тижні.
— Яка різниця? — запитав фершал»— Чи під Великдень хворі не так мордуватимуться, чи не доведеться ка-ляти руки їхнім потом?
Одарка Калинівна з острахом подивилась на фершала. Вона ще виразніше відчула, як важко їй жити з цими людьми, але розрадила себе тим, що Христос ніс куди важчий хрест.
Сестра Пріся кидала кульки з хліба в Антося, а той рішуче не вважав на те.
— Антосю,— примхливо гукнула вона,— я тебе не люблю. Ти не хочеш гратися зі мною.
— Я ні з ким не граюся,— відповів хлопчик та поважно глянув на Прісю.
Та тільки тепер помітила, що очі в Антося холодні й блискучі, як лід, так само, як і в його матері.
Коли скінчили обідати, Антось поцілував матері руку, взяв свій ціпочок і подався до саду. Пріся знала, що він принесе звідти матері квіток.
Сестру Одарку Калинівну, як і завсіди, боляче вразило, що хлопчик не перехрестився після обіду.
«Що буде з його? — гадала вона.— Що може бути з хлопця, в якому з дитинства не розбуджено Бога?»
Проте після їжі хрестилася сама Одарка Калинівна.
Надвечір повернувся запорошений лікар. Він пройшов у свою кімнату й побачив на столі свіжий жмут квіток.
Лікар понюхав його, і в груди, засмічені пилом та ви-паринами хвороб, поллялись свіжі, бадьорі струмки. Повні легені набрав він ще раз, і голова йому закрутилася від запашності.
Він поклав квіти й закурив. Потім покликав покоївку та сказав їй:
— Заберіть звідси ці квіти.
Покоївка взяла їх; лікар умився та наробив на завтра півсотні цигарок. Час уже йти на вечірню візитацію.
На подвір’ї його перестрінула сестра Пріся й ображеним тоном промовила:
— Йосипе Мартиновичу, я нарвала вам квіток, а ви звеліли їх прибрати... Хіба ж так поводяться з подарунками?
Покоївка вже встигла її повідомити про долю квіток.
Лікар спинився.
— Я не хотів образити вас,— відповів він.— Але я не люблю підмальовувати життя. Слабодушність це.
Сестра ГІріся була здивована.
«Чудна людина»,— подумала вона про лікаря.
Так само гадали й селяни, коли лікар одмовлявся брати гроші та крашанки за лікування.
Сестра Пріся пішла у сад до альтанки, облямованої жовтою акацією. Там її, як і щовечора, чекали. На порозі альтанки сидів начальник найближчої залізничної станції. Він щовечора приїздив сюди велосипедом.
Коли Пріся підійшла й засміялася, з альтанки вийшла решта — вчитель місцевої школи, три меткі гімназисти та похмурий вихованець хімічного технікуму. Це був увесь чоловічий комплект сільської інтелігенції.