У країні ягуарів
- Автор: Молнар Габор
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «У країні ягуарів». Краткое содержание книги:
Чимало небезпек чатували в тропічних хащах на сміливого мисливця й колекціонера. Але прагнення будь-що вивчити цей таємничий, звабливий край заохочували до подорожі. Спочатку в складі експедиції, а потім сам Г. Молнар побував у багатьох ще не досліджених районах бразільських джунглів.
У своїй книзі автор розповідає про цікаві пригоди, що трапилися з ним у джунглях, про труднощі, які йому доводилося долати, про боротьбу з тропічними хворобами, хижими звірями та зміями, яскраво описує тваринний і рослинний світ цього краю.
Взявши дикого кабана на плече, я вибираюся з гущавини. На небі жодного орієнтира. Сонце за хмарами. Покладаюсь лише на ледве помітні знаки — зламані гілки та на інстинкт. Пекарі важить кілограмів п'ятдесят. Це ніби й небагато, але в таку спеку здається неймовірним тягарем. Дощ змиває кров пекарі, і вона стікає по мені. Я схожий на м'ясника. Зупиняюсь, щоб поправити тушу на плечі. Кров булькає у легенях кабана. Це виходить з легенів повітря, коли я натискаю на черево тварини. Нести таку окривавлену тушу важко. Де й дівається мисливська романтика.
Кленучи кожну гілку, кожну ліану, що перегороджують мені шлях, пробираюся вперед. Раптом крізь гущавину блиснув струмок. Нарешті! Навмання звертаю ліворуч і незабаром опиняюся на маленькій галяві біля самого навісу. Скинувши на землю вбитого пекарі, з полегкістю зітхаю. Рушницю ставлю до стовпа під навісом.
Вигляд у мене, мабуть, не дуже привабливий. До крові, що забруднила мене з голови до ніг, поприлипало всіляке лісове сміття. Довелося роздягтися і облитися водою з відра, а штани випрати в струмку. Сушити їх немає потреби, бо через хвилину під дощем усе одно будуть мокрі, так тільки викручені й надіваю. Не люблю ходити голим, хоч тут не стрінеш нікого на протязі кількох сот кілометрів.
Тільки після цього я прямо під дощем починаю здирати шкуру з кабана. Робити це під навісом не хочеться, бо на кров тварини сповзається комашня. А от шкуру доведеться розіпнути все-таки під навісом, щоб не змокла.
Потім складаю м'ясо у відро, тельбухи викидаю в струмок і йду під навіс
Вогонь уже майже погас, тільки дим курить над вогнищем. Я підкидаю кілька мокрих гілок, і дим густо клубочиться під навісом. Хоч не лізтимуть сюди комарі. З скляної банки наливаю на м'ясо жир ламантина. Потім кладу великий шматок дичини в казанок і ставлю його на вогонь.
Смеркає. Під навісом розливається світло карбідного ліхтаря. Незабаром і дощ перестав, так ніби йому набридло поливати джунглі. Лише вода накрапує, стікаючи з рослинності.
Вранці, якщо не буде дощу, піду в глиб джунглів. Сьогодні вечеряв двічі. Ще й лишилось трохи м'яса на сніданок. Воно лежить у казанку і приємно лоскоче ніздрі.
Знову терміти. Знову величезний боа констриктор
Я заглибився далеко в хащі. Крізь густі, темно-сірі хмари, що пливуть над джунглями, не проглядає сонце. Пробираюся гущавиною на гору. Біля височенного дерева стоїть вкритий мохом і виткими рослинами «замок» термітів, покинутий його мешканцями. Прогорнувши гілки, дивлюсь згори на джунглі. Переді мною простягається безмежний зелений океан — безкраї вічнозелені джунглі. Якщо піднятись вище і ввійти в хмари, то опинишся ніби в Альпах на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря. Але поки що я на висоті не більше вісімдесяти метрів над рівнем струмка.
«Замок» термітів твердий і гладенький. По опалому листі повзуть три терміти з великими крилами. Вони, певно, прилетіли сюди з іншого термітника. Комахи рухаються дуже повільно. Видно, їм заважають великі крила. Природа на короткий час наділяє ними самок термітів. Одна з них уже скинула з себе коричневі крила, наче незручну сукню. Самка поповзла швидше, а слідом за нею поповз самець. Ці двоє незабаром утворять нову сім'ю, яка спорудить собі власний «замок».
Трохи далі бачу ще кількох термітів, що саме намагаються звільнитися від своїх крил.
Цікава все-таки природа. Вона чомусь дала крила цим боязким білим мурашкам, які вічно живуть під землею і виходять звідти лише для того, щоб добути їжу. Правда, природа наділила їх крилами на короткий час. Вилетівши з «замку», самки терміти скидають їх.
Пройшовши далі, бачу ще один конус термітів. Скільки слини треба було виділити комахам, скільки глини переносити, щоб збудувати такий великий земляний конус.
Я минаю термітник і прямую далі. Знову починається тихий дощ, який сповнює джунглі монотонною музикою. Стрімкий схил, вкритий камінням і зарослями, через кілька хвилин стає мокрий. Я стою наче посередині оточеної пралісом ванни і приймаю душ.
Раптом відчуваю в грудях якийсь тиск. Таке відчуття мені вже знайоме. Воно виникає завжди при зустрічі із змією. Від чого це, не знаю. Може, інстинкт мисливця попереджає про небезпеку?
У таких випадках я завжди з напруженою увагою стежу за всім, що діється навколо. Тиск не припиняється. Власне, це навіть не тиск, а щось схоже на кисневий голод. Здається, ніби якась невидима рука стискає мене за горло. Хвилююся. Тиск посилюється.