Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

Автор: Липовецький Святослав
Год: 2009
Язык: украинский
ISBN: 978-966-441-137-7
Жанр: Историческая проза

Электронная книга - «Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]». Краткое содержание книги:

«100 бандерівських оповідок» — історичні есе про національно-визвольну боротьбу українців у XX столітті. Складається із 100 невеликих історій про події визвольної боротьби, найцікавіші моменти з життєпису представників націоналістичного руху, а також спогадів. Хронологічно рукопис охоплює період від 1920 року (створення УВО) до 1991 року. Таким чином, твориться повна картина національно-визвольного руху, який згодом отримав назву «бандерівського». Винятком є дві статті, які слугують своєрідним «вступом до теми»: атентат українського студента Мирослава Січинського на польського намісника Анджея Потоцького у Львові в 1908 році та «Листопадовий зрив» 1918 року.
Варто зауважити, що більше двох десятків текстів є оригінальними спогадами учасників визвольної боротьби або ж її свідків (наприклад, представників інших національностей, які перебували у радянських таборах разом із українськими націоналістами).
Інтерес до видання полягає в тому, що сьогодні видаються чисельні історичні та художні твори, які стосуються лише одного етапу визвольної боротьби — УПА. В даному ж випадку, книга подає історії організованого визвольного руху — УВО, ОУН та інших структур, які діяли в Україні та діаспорі, у тому числі й історії з життя відомих провідників УПА.
Актуальність видання зумовлена також 100-літнім ювілеєм з дня народження Провідника ОУН Степана Бандери та 80-літтям з дня створення ОУН, які виповнюються в 2009 році.

Перейти на страницу:

Особисто я нікого в житті не вдарила, ні на кого не піднесла зброю. Найбільше сил і енергії у визвольному русі я віддавала збиранню медикаментів, лікуванню та переховуванню хворих і поранених. У 1944 році на Рогатинщині я так само перев’язувала поранених в бою радянських солдатів, як і українських партизанів. Зате на мою долю впали найжорстокіші тортури і знущання.

Мене заарештували 5.03.1950 року у с. Білогорщі під Львовом, де була остання криївка генерала Шухевича. При цьому генерал Шухевич застрелився, а я вжила отруту. Мене врятували від смерті для того, щоб напівпритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень. Вночі мені не давали спати. Таке „слідство“ тривало понад два роки. Якби я й хотіла, ніколи не змогла б забути тих, хто мене катував, втрачаючи при цьому людську подобу, — слідчих МГБ Гузєєва, Солюнця, Півоварця, Климента, Лонченка. Були й інші, не постійні, які приходили познущатись наді мною задля п’яної розваги. Мордування заарештованих на слідстві — злочин, який карається законом. Однак навіть пізніше, коли вголос сказали про незаконність таких дій, я не зустріла жодного Галина Дидик із своїх катів ні у Володимирській в’язниці, ні в Мордовії.

У грудні 1952 р., після двох з половиною років катування, „тройка“ ОСО заочно засудила мене на 25 років табірного ув’язнення. Пізніше ОСО була визнана незаконною інстанцією, але не визнані незаконними штамповані „тройкою“ вироки. Через кілька днів після прибуття в табір, мені було оголошено чергове рішення ОСО: без якогось нового слідства замінити табірне ув’язнення на тюремне. Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти.

1962 р. було прийнято новий кримінальний кодекс, за яким 25-річний термін ув’язнення скасовано. Згідно з законом полегшення в кодексі має зворотню дію, тобто поширюється на раніше засуджених. Для мене і для кількох десятків інших учасників українського національного визвольного руху спеціальним указом було зроблено виняток. Закон на нас не поширився.

Після 1961 року, а особливо останніми роками, різко посуворішав режим у тюрмах і таборах. Він тепер суворіший навіть за той, що був в останні сталінські роки.

Згідно з законом, посилення режиму тягне за собою зменшення терміну покарання або зміну виду покарання. Цей закон до нас так і не застосували. Тільки 1969 року мене та ще двох жінок-двадцятип’ятирічниць — Катерину Зарицку та Одарку Гусяк — перевели із в’язниці в табір суворого режиму в Мордовії, звідки мене і звільнено...».

Галина Дидик, 10.07.1971 (Заява до Президії Верховної ради СРСР).

96. Дарка Гусяк

Під час виконання останнього завдання від Романа Шухевича, Дарка Гусяк потрапила у руки МДБ. При затриманні вона не встигла скористатися ані зброєю, ані отрутою. Відтак довелося пережити усі тортури, на які були здатні радянські слідчі.

Дарка належала до найближчого оточення Командира УПА. В підпілля вона потрапила разом із мамою — з нею організовувала конспіративні криївки для Шухевича. Їй належало й виконання спецзавдань: підробка документів та розвідувальні поїздки до Києва та Полтави. А взимку 1950 року Дарка Гусяк навіть відвідає Москву — їй було доручено простежити, на скільки пильно охороняється американське посольство.

Ув’язнення, яке відбулося 3 березня 1950 року, розпочне зовсім новий, двадцятип’ятилітній, етап в житті підпільниці. Спочатку їй відрізали косу, а далі били усім, чим тільки можна й куди лише можна було вцілити. Це не допомагало розговорити зв’язкову Шухевича і тоді, через фанерну перегородку, відбувалося побиття її матері. Останнім етапом тортур було випробування психотропними речовинами.

В записці до Шухевича «Нуся» (псевдо Дарки) з в’язниці писала: «Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася. Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі...».

Але Дарка Гусяк це все перетерпіла і вже до березня 1975 року місцем її проживання стануть Володимирський централ і табори Мордовії. Двадцять з двадцятип’яти років Дарка відсидить у в’язниці, хоча максимальний термін ув’язнення в Радянському Союзі становив 15 років. Та під тиском світової громадськості, останні шість років тюрми буде замінено на табір.

Уже після відбутого покарання Дарка Гусяк, якій буде заборонено проживати в Західній Україні, разом із Катериною Зарицькою поселиться на Хмельниччині. Оунівки не припинять націоналістичної діяльності, а КДБ не припинить переслідувань — сусідів змусять доносити на подруг, невідомі битимуть вікна, ламатимуть на подвір’ї квіти, погрожуватимуть через анонімні листи.

В 90-х роках, отримавши квартиру у Львові, Дарка Гусяк перетворить її на офіс Ліги Українських Жінок та склад націоналістичної літератури. З далекого 1944-го й по сьогодні, Дарка Гусяк не припиняла своєї націоналістичної діяльності й стала яскравим символом жінки-націоналістки.

97. Еталон високої ідеї

Бойовий шлях Зеновія — звичайного хлопця із карпатського села Витвиця, розпочався в 15 років, коли у грудні 1944-го батьки зняли зі стіни ікону та благословили своїх дітей на боротьбу.

Найстарший брат Євстахій був призначений повітовим ОУН на Галицький повіт. 12 лютого 1945 року повітовий «Крига» (псевдонім Євстахія) потрапляє в оточення і покінчує з життям пустивши останній набій собі у скроню.

1 березня зненацька захопили брата Ярослава — підрайонного провідника «Негуса». Зеновій із сестрою через вікно спостерігали, як вели його попід хатою зі зв’язаними колючим дротом руками. Йому дали 20 років каторги. Через два тижні прийшла черга брата Мирослава — на нього навела директорка школи. А ще через два місяці тих, хто залишився — вивезли. Щоправда сім’ї вдалось розбігтись та уникнути переселення, зате все майно було розграбоване. Так сім’я Красівських стала безправною.

Зеновій подався у ліс, зв’язався з підпіллям та отримав перший наказ: «Вчитись!». Довелось легалізуватись у Болехові та закінчувати середню школу: «Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався...». Після цього було повернення додому, а потім і другий вивіз цілого села в Сибір.

З цілого ешелону Зеновію Красівському єдиному вдалось втекти — сокирою відбив ґрати на вікні та й стрибнув під укіс. Наступні кілька років — час підпілля: облави, сховки, нелегальна діяльність. Але так довго тривати не могло — у 1949 році арешт і вирок Особливої наради: 5 років позбавлення волі та довічне заслання.

Той період життя Красівський уже належно описав у 1991: «Наш націоналізм — це був ніби „Отче наш“, поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть — і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров’ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крови і з тих кісток зродилися ви».

А тоді, у ’57, на шахтах Караганди, внаслідок аварії, Зеновій Красівський стає інвалідом ІІ-ї групи. Це певною мірою допомогло облаштувати життя, адже з інваліда зняли обмеження та видали паспорт. Завдяки цьому колишній в’язень отримав можливість повернутись на Західну Україну та вступити на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету ім.І.Франка.

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?