Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

Автор: Липовецький Святослав
Год: 2009
Язык: украинский
ISBN: 978-966-441-137-7
Жанр: Историческая проза

Электронная книга - «Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]». Краткое содержание книги:

«100 бандерівських оповідок» — історичні есе про національно-визвольну боротьбу українців у XX столітті. Складається із 100 невеликих історій про події визвольної боротьби, найцікавіші моменти з життєпису представників націоналістичного руху, а також спогадів. Хронологічно рукопис охоплює період від 1920 року (створення УВО) до 1991 року. Таким чином, твориться повна картина національно-визвольного руху, який згодом отримав назву «бандерівського». Винятком є дві статті, які слугують своєрідним «вступом до теми»: атентат українського студента Мирослава Січинського на польського намісника Анджея Потоцького у Львові в 1908 році та «Листопадовий зрив» 1918 року.
Варто зауважити, що більше двох десятків текстів є оригінальними спогадами учасників визвольної боротьби або ж її свідків (наприклад, представників інших національностей, які перебували у радянських таборах разом із українськими націоналістами).
Інтерес до видання полягає в тому, що сьогодні видаються чисельні історичні та художні твори, які стосуються лише одного етапу визвольної боротьби — УПА. В даному ж випадку, книга подає історії організованого визвольного руху — УВО, ОУН та інших структур, які діяли в Україні та діаспорі, у тому числі й історії з життя відомих провідників УПА.
Актуальність видання зумовлена також 100-літнім ювілеєм з дня народження Провідника ОУН Степана Бандери та 80-літтям з дня створення ОУН, які виповнюються в 2009 році.

Перейти на страницу:

Тоді ми побачили світ. Спочатку ми не могли зрозуміти, за що чужинці женуть наших батьків і братів за колючі дроти та саджають у тюрми; навіщо руйнують багнетами наше майно... Чому сум встеляє наші села і поля від Тиси, Дністра до Дніпра і Дінця?

Ми питали заплаканих матерів, за що мучать батьків і братів? А матері шепотом відповідали, що за Перший листопад, за 22-ге січня, за те, що цих дат вони не в силі були оборонити...

Ми росли, думали, вчилися, де могли й як могли, та виробляли в собі почуття обов’язку боронити все наше рідне. Ми готувалися прогнати з нашої землі чужинців, тих, які потоптали нашу свободу, наші святині й дорогі нам дати. Нашою метою — було світло свободи! Ми не лякалися нікого і нічого, горіли вогнем сильнішим від пекельного. Ми плекали в собі твердість, твердішу за неволю і тому її не боялися.

Змучені батьки з гордістю говорили, що найкраще покоління нашого народу — це те, котре родилося і росло під звуки гармат визвольних змагань.

А ворог лютував і скаженів. Він заповняв нами тюрми і концентраційні табори. Лякаючись сонця й українського дня, він розстрілював і вішав на шибеницях наших хлопців ночами. Борці за правду вмирали і творили легенди, які квітчали наше давнє і ближче минуле. Дух борця своїм огнем пік раба, заставляв його бути собою, а не лакеєм Варшави і Москви. Живуча наша правда почала голосніше промовляти до тих земляків, що їм намул неволі й чужий дух всяк у їхню душу: будьте собою, шануйте і бороніть усе що українське, бо Україна має право жити своїм власним життям!

Вибух бомби в Роттердамі потряс Україною. «Огонь і залізо розсудить нас!» — сказав С. Бандера на Варшавському суді, а по країні пройшов шепіт: «Україно, ти житимеш, якщо родитимеш таких синів...».

З того часу С. Бандера став прапором нашого покоління. Цей прапор у боротьбі з окупантом дав нам зміст існування: вчися, працюй, борися і перемагай. Віддай усе щоб твій нарід був свобідний і незалежний від Москви, Варшави і Берліну.

Наш прапор все вище і вище підносився над безкраїми просторами України і своїм трепотом збуджував порив до боротьби. Україна перетворювалася в бурхливий океан, хвилі якого наносили удари ворогам і казали їм: не ти тут господар! Брунатний і червоний хижаки поділили Европу і проковтнули пихатих варшавських панів. Потім розпалили пожежу війни між собою за нашу землю, за наше багатство...

Але, не зважаючи на сили брунатного хижака, дня 30-го червня з города Льва на хвилях етеру пролунав голос нашої свободи. Світ почув, що Україна має свій шлях, незалежний від Москви і Берліну.

Акт 30-го червня вимагав, щоб покоління з повним розмахом пішло до бою проти брунатного і червоного наїзників. Червоний хижак, утікаючи з України, залишав за собою руїну і гори трупів. А брунатний, наступаючи на українські землі, з такою ж самою ненавистю нищив усе, що українське і що не хотіло йому коритися. Невідомий підпільний борець падав від кулі брунатного гітлерівця на землю, яка ще не висохла від крови брата, котрий загинув від червоного москвина.

Приховані жертви московського злочину у Вінниці збільшилися жертвами гітлеризму у Києві в Бабиному Яру. Серед тих тисячів гітлерівських жертв Бабиного Яру є сотні підпільників ОУН, а серед них Обласний Провідник Лімницький. А ніхто не знає, де лежать кості провідних синів України: Лемика, Орлика, Легенди, Равлика і сотень тисяч інших.

Але на полі бою і вороги залишають свої жертви: гітлерівці — шефа СА Люце, і сотні комісарів із «Зондер-команд»; червоні платять головами маршала Ватутіна, генерала Свєрчевского та десятків тисяч своїх вибраних вислужників.

Моє покоління чесно складає на вівтар Батькіщини свою жертву не тільки в кожній закутині України, але в каменоломнях кацетів: Ґрос-Розен, Дора й інших міст «культурного» Заходу, та на Соловках, Воркуті, Колимі й інших місць «дикого» Сходу. На полі бою кладуть голови вояки УПА, їхні командири, провідники і Головний Командир Тарас Чупринка. На чужині від злочинної руки ворога гине Провідник С. Бандера. До своєї смерти Степан Бандера вів нас, як прапор, до боротьби. Після смерти він є для нас символом і легендою.

Піднятий прапор об’єднує і мобілізує нові сили та творить нову дійсність, кажучи, що мертвих у нас немає, бо разом із поляглими борцями не вмирає боротьба. Вона продовжується, а її дороговказом є наша свята мета, оперта на наше минуле, створене легендами, моїми вчителями, провідниками і моїм поколінням.

С. Мечник,

«Моє покоління».

94. Два «смолоскипи»

5 листопада 1968 року, напередодні відзначення чергової річниці «великого Жовтня», з будинку № 27 на Хрещатику (біля Бесарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і з криком: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!» пробігла кілька метрів по Хрещатику. Лікарям не вдалося врятувати життя Василя Макуха і він, не прийшовши до свідомості, помер у лікарні.

Цікаво, що Василь Макух, який був уродженцем Львівщини й за перебування в лавах УПА відбув тривалий термін заслання, останні 12 років свого життя проживав у Дніпропетровську.

Вважають, що однією із причин самоспалення Макуха був й протест проти радянської інтервенції до Чехословаччини. 16 січня 1969 року акт самоспалення здійснить й чеський студент Ян Палах, ім’я якого є одним із символів Чехії, чого досі не можна сказати про ім’я Василя Макуха в Україні.

А через десять років після вчинку Макуха, калушанин Олекса Гірник вчинив самоспалення на Тарасовій горі у Каневі — в 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918 р.). Перед тим Гірник розкидав близько тисячі листівок націоналістичного змісту (слідчі відшукали 970 листівок).

В листі до дружини Олекса Гірник писав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».

Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім’я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

На перший погляд, два самоспалення українців можуть здаватися «надмірністю», але варто відзначити, що після смерті Яна Палаха у Празі, за три місяці чехами було здійснено ще 26 спроб самоспалення, з яких 7 стали фатальними (один із них — Ян Заїц — покінчив з життям на тому ж місці, що й Палах).

Свобода вимагає високої ціни та жертви...

95. Заява жінки — «двадцятип’ятирічниці»

«24 березня ц. р. рішенням виїзної сесії Верховного суду Мордовської АССР мене достроково звільнено після відбуття 21 року ув’язнення (з них 19 років тюремного). Не знаю, чому мене вибрано для звільнення із групи політв’язнів-двадцятип’ятирічників. Я не просила помилування, не засуджувала свого минулого і не зрікаюсь своїх переконань. Тому почуття обов’язку перед моїми товаришами по ув’язненню примушує звернутись до вас із цією заявою...

Я, очевидно, один із „найстрашніших“ злочинців, бо, на відміну від більшості 25-річників, мене, жінку, навіть утримували не в таборі, а у в’язниці. Тому, очевидно, по моєму житті і по моїх „злочинах“ ви можете скласти собі уявлення і про інших українських політв’язнів-двадцятип’ятирічників та про суспільні умови, які привели нас у тюрми і табори...

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?