Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

92. Людина із чистої сталі

«Я був ще початкуючим школярем, як мій покійний батько пояснював мені тяжке положення народу, та вщиплював в мене основні правила людської поведінки і етики. Я знав, що треба чесно жити, помагати ближньому просуватися вперед, кожному віддати йому належне, та любити рідний край та його звичай. От ці моральні настанови стали девізом мого життя. Я пильно зачитувався тогочасною літературою, та хлипом скорбної землі точив свій вбираючий світогляд».

Так писав про свої юні роки Володимир Горбовий. В 1950-1970 він стане, мабуть, найшановнішим арештантом радянських таборів. Політичні в’язні єврейської національності, які отримають дозвіл на виїзд із СРСР з найбільшою повагою згадуватимуть доктора Горбового.

Але це буде пізніше. А починатиме Володимир Горбовий свій шлях національно-визвольної боротьби старшиною в Українській Галицькій Армії. Тоді ж матиме й перші втрати — під час боїв втратить око. Після завершення воєнної епопеї він вступить до УВО, вчитиметься в Таємному університеті й, намагаючись уникнути арешту, нелегально, через Карпати, перебереться до Праги. В Кардовому університеті закінчить філософський та юридичний факультети, тут він отримає звання доктора наук й потім підтвердить це в Ягелонському університеті Кракова.

В 1930-х роках Горбовий одночасно прославиться як адвокат-захисник політичних в’язнів (зокрема він буде офіційним оборонцем Крайового Провідника — Бандери), але й також як в’язень польських тюрем й концтабору у Березі Картузькій.

Під час II Світової війни доктор Горбовий у Кракові працював в апеляційному суді, очолив Український комітет допомоги полоненим і біженцям, а у 1941 році його обрали Генеральним суддею ОУН та Головою Українського Національного Комітету. Саме за підписом Горбового було надіслано ноту до німецького уряду з вимогою визнати український уряд та Акт проголошення Української Державності. На це нацисти відповіли ув’язненням доктора Горбового до в’язниці у Монте-Люпіху.

Після війни Володимир Горбовий працював у Міністерстві земельних справ Чехословаччини. А в серпні 1947 року його було арештовано та передано польській владі. Не знайшовши за ним жодної провини, поляки далі передають Горбового більшовицькому режимові, який після тривалих допитів, засуджує громадянина Чехословаччини на 25 років ув’язнення за статтею 54-2 — «зрада батьківщини».

Авраам Шифрін залишив дуже характерний спогад про доктора Горбового: «Влада СССР та КГБ не раз намагалися зламати твердість Володимира Горбового. Я пам’ятаю роки, які провів поряд з ним у холоді та голоді на тюремних нарах спеціяльних суворих в’язниць „Озерлага“ та „Дубровлага“.

Але вороги пробували зламати дух цього борця також іншими методами: його багато разів вивозили з концтабору в Україну, де показували „потьомкінські села“ та „щасливе життя України“, що було багато разів знівечене голодом, який совєтська влада планово створювала як зброю для поневоленого народу.

Йому у цих поїздках обіцяли всі блага спокійного життя, професорську посаду у Києві та повне забезпечення: тільки підпишись під закликом до українського народу з осудженням ідей націоналізму, засуди боротьбу за вільну Україну! Але Горбовий незмінно вибирав повернення до концтабору, а не зраду.

Володимир Горбовий був із чистої сталі: його неможливо було зігнути та примусити схилитися перед ворогами.

Тому його й добили: після 25 років концтаборів та в’язниць його було заслано на голодне життя без елементарних людських умов існування; йому також було відмовлено у виїзді до сина в Чехословаччину».

А англієць Джеральд Брук, який відбував радянське ув’язнення, зазначив про Горбового: «це людина-велетень Духу, яку кожен мусить шанувати і наслідувати...».

Свободу Володимир Горбовий побачив аж у 1972 році. Проте, скористати нею не зміг — 73-літньому чоловікові, втомленому польськими, німецькими та радянськими ув’язненнями було відмовлено у нарахуванні пенсії та вироблененні паспорта. Горбового було позбавлено житла й проти нього було натравлено оточення, що часто закінчувалось фізичними порахунками з боку психічно недужого сусіда. Єдиною допомогою відомому юристові та діячеві націоналістичного руху стала старенька самотня жінка з Долини — Аделя Семків, яка надала Горбовому житло й підтримувала його до кінця життя.

Вона була й свідком останньої розмови Горбового з полковником КДБ, який відвідав політв’язня за два місяці до смерті. Вкінці розмови кадебіст запитав:

— Якби вам вернулись молоді роки, яким шляхом пішли б?

— Пішов би тими самими дорогами, — була відповідь Горбового.

В останні роки свого життя Володимир Горбовий писав автобіографічний нарис «Погода совісті», який таємно передав до Проводу Організації. В кінці він підсумував своє життя: «Звичайно, я здаю собі справу з того, куди занесла мене лиха доля і що жде мене за оцю щиру і совісну сповідь. Однак, я йду спокійно на зустріч черговій мороці. Адже я все відстоював священні ідеали істини і людяності. Не раз проходив щелепи холодних тюрем і навіжених таборів, чув про божевільні заклади для здорових людей. Я бачив кошмарні сцени глузування і знущання з людської гідності. Інтуїтивно відчував подих тих щелеп. Вони наводили на мене жах і страх. Все ж таки я не тратив надії і уповав на вищу силу. В житті я нічим не противився. Чинив лише те, що вимагала від мене доля мого народу. Я радий, що мій народ правильно зрозумів мої почини і мої дії, та оцінив їх згідно з моїми заслугами.

Дякую моєму суспільству за прихильне відношення до мене. Дякую людям доброї волі за їх допомогу, яка придалася мені в скрутному положенні.

Дякую шановній Аделі Степанівні Семків, яка одинока пішла мені назустріч, відвела мені теплий куток в своїй хаті і щиро опікувалася мною.

Хай живе самостійна Україна».