Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького
- Автор: Горобець В. М., Горобець М. М.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0873-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького». Краткое содержание книги:
• Русь у другій половині XI — першій половині XIII ст.
• Держава Романовичів
• Українські землі й Велике князівство Литовське
• Україна в складі Речі Посполитої
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Знищення Іслама було дуже серйозною втратою для Кримського ханату, оскільки це фортифікаційне місто контролювало відторгнуте свого часу від Великого князівства Литовського все південне Подніпров’я. Крім того, Крим втратив контроль над стратегічно важливою Таванською переправою.
Перші наслідки цих подій одразу ж далися взнаки. Десь наприкінці весни того ж року між Литовським князівством і заволзько-ногайськими ордами розпочалися переговори, ініціатором яких стала литовська сторона, яка прислала до ординців спеціального гінця. Зміст переговорів зводився до встановлення антикримського союзу і звільнення екс-хана Ших-Ахмата. Фактично Сигізмунд І повернувся до політики своїх попередників Ольгерда й Вітовта, а саме — маніпулювання різними татарськими ордами з метою захисту власних кордонів. Недарма ногайські мурзи вихвалялись перед Сигізмундом І: «Від перекопського не остерігайтеся, безпечні будьте, коли вже ми тут і обіцяли Перекоп і Кірк-Ор взяти». Молдавський воєвода через свого гінця в лютому 1524 р. повідомляв до Криму, що заволжці й ногайці обіцяють Сигізмунду І повернути під його владу міста Іслам-Кермен і Очаків. Недарма у своєму посланні до литовської ради панів король писав: якби «син царя заволзького... з обома ордами заволзькою і ногайською на поле витягнув», тоді б «цар перекопський, чувши про це, не смів би з царства свого людей своїх посилати панств наших казити».
Уряд Великого князівства Литовського погодився відпустити на волю екс-хана й навіть запропонував процедуру поступового передання Ших-Ахмата з рук у руки. Передбачалося, зокрема, що спочатку до заволжців і ногайців буде послано «з вашими послами... дворянина нашого Матвія Заморанка, і щоб ви перед тим нашим послом як цар, так і всі мурзи нам присягу вчинили на том, що брата нашого Ших-Ахмата, царя, матимете собі государем, потому як і предків його та його самого мали». Крім того, литовський посол мав визначити «про той рік певний», коли відбудеться звільнення хана. Місцем для цього було обрано південну Наддніпрянщину: «Аби вони з усіма своїми улусами підкочували до Тавані близько міста його милості Черкас... А государ наш король його милість брата свого [Ших-Ахмата], надавши йому необхідні речі, к тому часу з Києва до них відпустив».
У той час як Литовська держава й заволзько-ногайські орди вели жваві переговори, в Кримському ханаті поступово розкручувався маховик внутрішньополітичної кризи. Відсутність найвищої ланки ієрархії влади змусила кримську знать, не гаючись, обрати нових хана й калгу. Ними стали діти Мехмед-Ґерая І — Газі й Бабу Ґераї відповідно. Але Сулейман І, не визнаючи цього кроку кримських князів і мурз, прислав до Кафи Саадет-Ґерая у супроводі 200 яничарів. Наявність турецьких гвардійців при хані є показовим фактом, оскільки яничари, за визначенням російського вченого Петросяна, були «важливим інструментом у руках султанів, за допомогою якого ті досягали мети щодо збереження та зміцнення своєї влади на завойованих територіях». У країні, і без того потерпілій від зовнішніх ворогів, було встановлено двовладдя. Ситуація вимагала швидшого улагодження цього конфлікту. Тому в квітні 1524 р. було вирішено провести примирення на умовах проголошення ханом Саадет-Ґерая, а Газі-Ґерая калгою. Але під час принесення присяги останнього було вбито за наказом дядька, який став, таким чином, єдиним правителем держави.
Новому хану дісталась важка спадщина внаслідок військових поразок його попередників. Небезпека нових вторгнень ззовні залишалась досить великою. Цілу зиму 1523/1524 рр. кримські війська стояли відмобілізовані в очікуванні нових нападів ногайців. А навесні 1524 р. пройшла чутка, ніби 80-тисячне військо Сигізмунда І, розоривши Очаків, рушило на Білгород. Не меншу загрозу для Криму становили переговори Ших-Айдара, Агіша й Мамая з урядом Литовської держави щодо звільнення Ших-Ахмата. Щоб зашкодити цьому і, якщо не привернути на свій бік, то принаймні нейтралізувати ногайців, Саадет-Ґерай І дав згоду на шлюб свого брата, казанського хана Сахіб-Ґерая І, з дочкою князя Агіша, а також на шлюб свого сина з донькою князя Мамая. До того ж остаточно з’ясувалося, що більшість вояцтва, яке пішло на Астрахань, залишилося живим. За словами хана, до рідних домівок майже щодня повертаються кримські вояки окремими групами «по п’ятсот і по сто наші люди войовані до нас приходять... як добрі, так і прості...» Тоді ж повернувся й Іслам-Ґерай.
Наприкінці весни 1524 р. Саадет-Ґерай І перейшов до більш активної зовнішньої політики, скерувавши кримську агресію на Велике князівство Литовське і Корону Польську, що було частиною європейської політики Османської імперії. Ще 1523 р., невдовзі після свого прибуття до Криму, Саадет-Ґерай І почав тиснути на Сигізмунда І. У своєму першому листі до короля і ради панів Великого князівства Литовського хан вихвалявся, що, будучи ставлеником Сулеймана І, привів із собою до Криму величезне турецьке військо, «з гарматами і з ручницями з численним військом, хвала Богу, прийшовши». У наступних листах він уже детальніше змальовує турецьку допомогу: «щасливий государ турецький цар то почув [про смерть Мехмед-Ґерая І] і зі мною, братом своїм, тверду присягу вчинив, велике військо шістдесят тисяч війська Селістрийського санджака і, крім того, війська ще десять тисяч добрих людей полем прислав... А сам... морем із двома тисячами холопів своїх прийшов до Кафи з ручницями». Крім турків, Саадет-Ґерай І, за власним визнанням, зібрав у своїх руках усі війська «моїх батьків предків». Залякуючи урядовців Великого князівства Литовського своєю могутністю, хан тут же вимагав прислати до нього посла з річними упоминками й татарських послів, які ще з часів Мехмед-Ґерая І перебували в Литовській державі, покарання О. Дашковича та «іже з ним» за напад на Іслам. У випадку ж невиконання його вимог Саадет-Ґерай І погрожував нападом: «з турецьким військом татарському війську... призволю людям і панству твоєму люто буде».
Сигізмунд І, володіючи, напевно, достатньою інформацією щодо реальних турецьких сил у Криму, послав до хана свого дворянина Андрія Шелуху з листами. У них король і литовська рада панів вітали Саадет-Ґерая І зі вступом на стол і згадували дружбу з ханами, які правили раніше. У той же час литовська сторона замовчувала питання упоминків і татарського полону, захопленого на пониззі Дніпра, який, до речі, перебував у «доброму здоров’ї в... українних городах» Великого князівства Литовського.
Кримська верхівка, роздратована впевненою позицією Вільна, спробувала вдатися до нових погроз. Особливо красномовним був лист князя Адрагмана. Татарський феодал скаржився на Андрія Немировича за те, що останній перехопив 1523 р. кримських гінців, які саме поверталися до півострова, відібрав у них коштовності, а самих скарав на горло. Адрагман від імені уряду Кримського ханату вимагав покарати київського воєводу. В іншому ж випадку князь нагадував про долю Івана Ходкевича, який був київським воєводою 1482 р., коли місто було знищене Менґлі-Ґераєм І. Мовляв, тоді «Ходкевич ушапством своїм багато лиха вчинив» і тепер з Андрієм Немировичем «так само буде, як над Ходкевичем(!)».