Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького
- Автор: Горобець В. М., Горобець М. М.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0873-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького». Краткое содержание книги:
• Русь у другій половині XI — першій половині XIII ст.
• Держава Романовичів
• Українські землі й Велике князівство Литовське
• Україна в складі Речі Посполитої
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Оскільки успіх під час цих внутрішньокримських баталій коливався то в один, то в інший бік, а власних сил для остаточної перемоги не вистачало кожній із сторін, то це змушувало конкурентів шукати підтримки ззовні. Зокрема, Саадет-Ґерай І, який уже мав у союзниках могутнього султана Сулеймана І, намагався водночас заручитися підтримкою правителя Московського князівства. 18 лютого 1525 р. він надав Василію III шертну грамоту, в якій обіцяв «у любові від дітей до внучат, братом і другом бути», причому грамота мала явне антиягеллонівське спрямування, оскільки хан обіцяв «на Жигимонта короля польського, і на великого князя литовського, і на їх дітей, або інший хто буде на Великому князівстві Литовському государ, і на Польському королівстві, і на їх дітей обидва за один будемо». Отже, цією грамотою був оформлений наступальний союз Москви та Криму, спрямований проти об’єднаних персональною унією Польської і Литовської держав. На перший погляд, повторювалася ситуація останньої третини XV ст., коли навколо Великого князівства Литовського існував блок агресивно налаштованих проти нього сусідніх держав, що призвело до катастрофічних наслідків для цієї країни. Але насправді ситуація для Вільна не була такою страшною. Москва, що й так втомилася від довгої війни з Литвою, втягнулась у затяжний конфлікт із Казанню. Це, в свою чергу, різко зменшило її політичну активність на західному напрямку. Що ж до турецько-татарського блоку, то тут на перешкоді став Іслам-Ґерай.
Повернувшись 1525 р. до Криму, бунтівний царевич не тільки завдав поразки прихильникам хана, а й знищив турецький експедиційний корпус із 1700 вояків, очолюваний головним турецьким чиновником на півострові кафським пашою. Іслам-Ґерай у пошуках підтримки звернув свій погляд на Вільно. У серпні 1525 р. він на чолі своєї орди підкочував до Дніпра й надіслав до Сигізмунда І листа, в якому, називаючи себе «великим царем», повідомив, що «влани і князі і карачеї і вся орда мене, брата вашого [Іслам-Ґерая] полюбивши, на царство посадили», тому він пропонував поновити союз, що існував між його батьком Мехмед-Ґераєм І і Сигізмундом І, а за це обіцяв у «правді та присязі батька свого стояти». Крім того, Іслам-Ґерай «через того свого посла» хотів дізнатися, чи зможе він у випадку «трудності... від царя турецького(!)» відступити до королівських володінь.
У Вільні уважно стежили за внутрішньокримським «вархалтом», що несподівано врятував ці країни від османо-кримської агресії. До того ж до Стамбула було відряджене польське посольство на чолі з Одровонжем з метою пошуку миру, що й було досягнуто в листопаді 1525 р. підписанням перемир’я на 3 роки. З урахуванням таких політичних реалій будувалися й відносини з кримцями. Улітку 1525 р. послам Саадет-Ґерая І була дана офіційна відповідь, у якій, повністю ігноруючи питання упоминків і сплату збитків, завданих вояками Дашковича, хана звинувачували щодо нападів кримських військ і погрожували покарати його послів. Щоправда, наприкінці відповіді король пом’якшував тон, висуваючи власне бажання мирних відносин у майбутньому. З іншого ж боку, посли від Іслам-Ґерая були прийняті почесно. Цього разу королівський кабінет не забарився з відповіддю. Листи від опозиційного царевича були отримані 24 серпня, а вже 27 серпня до нього було послано Ястребського з повідомленням, що Сигізмунд І готовий з Іслам-Ґераєм «у вірному братстві та справедливій приязні бути». Головне ж, що син Мехмед-Ґерая І отримав гарантію про надання йому притулку й захисту у випадку поразки від ворогів. Від надання іншої, більш широкої допомоги: поставки зброї, провіанту й допоміжних військ — королівський кабінет утримався. Причини такої відповіді слід шукати в тому, що позиції Іслам-Ґерая все ж були хиткими, та й псувати стосунки з Османською імперією.
І дійсно, незабаром війська вірних хану мурзи витиснули сина Мехмед-Ґерая І з Криму до Волзько-Каспійського степу, звідки він зміг повернутися тільки на початку 1526 р., але все скінчилося компромісом. Саадет-Ґерай І призначив Іслам-Ґерая калгою і дав йому на мешкання Перекопську фортецю. Сахіб-Ґераю ж, який був до цього калгою, хан надав «міста на Дніпрі». Серед різних причин, що підштовхнули протиборчі сторони до примирення, було й те, що значно підупав авторитет Кримського ханату на міжнародній арені. Особливо це далося взнаки у відносинах з Литовським князівством, яке одразу після загибелі хана Мехмед-Ґерая І припинило сплачувати щорічні упоминки. Водночас Сулейман І, готуючись до вторгнення в Угорщину й бажаючи утримати Польщу від військової протидії, підштовхував кримського хана до походу на українські землі Великого князівства Литовського й Корони, що могло бути здійснено тільки за умови політичної стабільності в Криму. Староста черкаський і канівський Остафій Дашкович у листуванні з Сигізмундом І прямо пов’язував підготовку татарських військ до нападу з фактом примирення між Саадетом та Ісламом Ґераями.
Небезпека нового вторгнення степовиків стрімко збільшувалася, що викликало відповідні заходи безпеки з боку Вільна і Кракова на українських землях. У березні в Польщі шляхта отримала королівський наказ «кінно і збройно наготові бути». Крім того, Краків зосередив на Поділлі «декілька тисяч людей на пенязях». Тут спрацювали заходи, які мали місце ще 1525 р. по реформуванню системи фінансування найманців. Зміст реформи полягав у тому, що війська мали утримуватися з податків, які виплачувалися по землях і воєводствах до рук воєводських комісій. А це, в свою чергу, зробило надходження грошей більш стабільною справою.
Аналогічні накази отримали піддані Великого князівства Литовського. Урядникам прикордонних міст нагадувалося, аби вони «велику чуйність мали». Для зміцнення обороноздатності цих міст із казни виділялися відповідні кошти та інші необхідні речі. Наприклад, О. Дашкович отримав «п’ятдесят камінів селітри, і десять камінів сірки..., кілька десятків кіп грошей і кілька поставів тканин». Крім того, до Черкас і Канева Сигізмунд І вислав загін якогось Михайла Козака. На жаль, брак джерельного матеріалу не дає можливості з’ясувати, чи тут йдеться про прізвище командира, чи про якийсь загін козаків, набраний на державну службу під впливом козацьких походів 1523—1524 рр. Завершувалася й підготовка до передавання Ших-Ахмата заволжцям. Король зобов’язував литовських урядовців визначити, яким військом і під чиїм командуванням супроводити екс-хана Великої Орди до Києва й Черкас. На кінець весни 1526 р. у Вільні отримали інформацію про те, що перекопці за підтримки турецьких військ і артилерії готують наступ саме на Київ і міста, розташовані поряд. У зв’язку з цим, а також наближенням часу, коли мали підійти заволжці та ногайці за Ших-Ахматом, рада панів просила Сигізмунда І якнайшвидше прибути до Литви. З Вільна попереджали короля, що ситуація тим складніша, що, з одного боку, «Київ... на той час у бронь і в потреб замкових є сильно недоукомплектований, людьми і оборонами, і живностями, й іншими потребами». З іншого боку, про ворожі настрої щодо Литовської держави нагадувало Московське князівство, яке «підбиває проти вашої милості [Сигізмунда І] турецького і перекопського й інших сусідів».
Намагаючись за допомогою дипломатичного листування приспати Вільно, Саадет-Ґерай І, Іслам-Ґерай та інші представники кримської знаті всіляко демонстрували єдність і мир, що начебто запанували в Криму, і обіцяли Сигізмунду І організувати похід на Москву. Щоправда, Василія III вони теж запевняли у своїй готовності йти на Велике князівство Литовське. Причому кримські урядовці вдавалися до хитрощів не тільки в листуванні з урядами, а й з прикордонними старостами. Наприклад, Іслам-Ґерай прислав до О. Дашковича свого посла з проханням супроводжувати його до королівського двору. Але Сигізмунд І, отримавши від Черкаського старости інформацію про це, не тільки заборонив йому залишати Канів і Черкаси, а й надіслав туди гроші та військове спорядження.