Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Вона поглянула на нього:
— Це теж належить до тієї миті?
— Так. Безперечно. Одягни найсвітлішу свою сукню.
— Гаразд. Приходь о восьмій.
Зненацька він відчув на обличчі дотик її волосся, а потім і губів. Це було, наче порив вітру. Та не встиг він отямитись, як вона вже зникла за дверима. Гребер намацав у кишені пляшку. Вона була порожня. Він поставив її під сусіднім будинком. «Минув ще один день, — подумав він. — Добре ще, що ні Ройтер, ні Фельдман не бачили мене в такій ситуації! Ато що б вони сказали!»
12
— Отже, друзі, якщо хочете, я ладен зізнатися, — сказав Бетхер. — Я таки переспав з хазяйкою. А що я мав робити? Треба ж якось розважитись. А то навіщо ж мені відпустка? Я не хочу повертатися на фронт таким собі телям.
Він сидів коло ліжка Фельдмана і тримав у руках кришку від казанка, наповнену кавою, ноги його стояли у відрі з холодною водою. Після того, як Бетхер поламав велосипед, він натер пухирі.
— А ти? — звернувся він до Гребера. — Що встиг сьогодні ти? Був де-небудь?
— Ні.
— Ні?
— Він давав хропака, — втрутився Фельдман. — До полудня. Його гарматою не можна було розбудити. Уперше довів, що має розум.
Бетхер витяг із відра ноги і став розглядати ступні. Вони були вкриті великими білими пухирями.
— Погляньте лишень! Я ж таки хлопець здоровий, нівроку, але ноги в мене ніжні, як у немовляти. І так усе життя. Ніяк не погрубішають. Я вже все перепробував. І ось з такими ногами завтра треба знову рушати в дорогу.
— А навіщо? Куди тобі поспішати? — сказав Фельдман. — У тебе ж є хазяйка.
— Ет, облиш! Що там хазяйка! Яке це має значення? До того ж я в ній глибоко розчарувався.
— Коли повертаєшся з фронту, перший раз завжди розчаровуєшся. Це кожному відомо.
— Я не про це, чоловіче! У нас усе вийшло. Але це було не те.
— Ти ж не можеш вимагати всього одразу, — сказав Фельдман. — Жінка теж повинна спершу звикнути.
— Ти й досі мене не зрозумів. Вона в усьому була прекрасна, але щирості бракувало. Послухай-но! Коли ми були вже в ліжку і все в нас ішло гаразд, я раптом, як то кажуть, у розпалі бою, назвав її Альмою. А її ім’я Луїза. Альмою звати мою дружину. Тобі ясно?
— Ну ясно.
— Це була справжня катастрофа, друже!
— Так тобі й треба! — раптом роздратовано зауважив один із картярів, обернувшись до Бетхера. — Це тобі справедлива кара за розпусту, свинюка ти. Сподіваюся, вона вигнала тебе зі скандалом геть!
— За розпусту? — Бетхер перестав роздивлятися свої ноги. — Хто тут варнякає про розпусту?
— Ти! Весь час! Чи, може, ти до всього ще й ідіот?
Картяр був невеличким на зріст чоловіком із яйцеподібною головою. Він дивився на Бетхера з неприхованою ненавистю. Бетхер аж кипів від обурення.
— Хто-небудь чув такі дурниці? — голосно запитав він і озирнувся довкола. — Єдиний, хто патякає тут про розпусту — це ти! Яке безглуздя! Розпустою це вважалося б тоді, йолопе неотесаний, якби тут була моя дружина, а я спав з іншою! Але дружини немає, на превеликий жаль! Яка ж це розпуста? Була б дружина тут, хіба б я спав з хазяйкою?
— Та не слухай ти його, — сказав Фельдман. — Він просто заздрить. То що сталося після того, як ти назвав її Луїзою?
— Луїзою? Якби ж то! Її ж звати Луїзою. Я її назвав Альмою.
— Ну добре, Альмою. А потім?
— Потім? Ти просто не повіриш, друже! Замість того, щоб розсміятися чи влаштувати скандал, що ж вона робить? Починає ридати! Сльози, мову крокодила, можеш собі уявити? Товсті жінки не повинні плакати, друже…
Ройтер кашлянув, закрив книжку й зацікавлено подивився на Бет-хера.
— Чому не повинні?
— Це їм не личить. Не пасує до їхніх пишних форм. Товсті жінки повинні сміятись.
— Цікаво, чи засміялася б твоя Альма, якби ти назвав її Луї-зою? — ущипливо запитав картяр з яйцеподібною головою.
— Якби це була моя Альма, — спокійно і впевнено пояснив Бет-хер, — вона спершу заїхала б мені в пику першою-ліпшою пляшкою з-під пива, а потім уже всім, що попало б під руку. А після того, як я оклигав би, вона віддубасила б мене так, що чортам стало б нудно. Ось що було б, йолопе!
Чоловік з яйцеподібною головою якусь мить мовчав. Картина, яку змалював Бетхер, очевидно, переконала його.
— І таку жінку ти обдурюєш? — нарешті хрипло запитав він.
— Чоловіче, я її нітрохи не обдурюю! Була б вона тут, я на хазяйку й не глянув би! Це ж не зрада. Це просто необхідність.
Ройтер обернувся до Гребера.
— А як ти? Чи вдалося тобі чого-небудь домогтися своєю пляшкою арманьяку?