Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Ти це серйозно казав?
— Звичайно! Поглянь на мене! Адже на мені парадний мундир унтер-офіцера. Мені його дістав один товариш. Я ладен піти на обман, аби лише попасти з тобою в ресторан «Германія». Хоча туди, можливо, пускають, починаючи з лейтенанта. Мабуть, це залежатиме від тебе. Ти що, іншої сукні не маєш?
— Маю, але…
Гребер побачив на столі Біндингову горілку.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він. — Забудь про це. Забудь про фрау Лізер і всіх сусідів. Ти нікому не завдаєш шкоди, і це єдине, про що слід пам’ятати. А куди-небудь піти тобі просто треба, а то ти збожеволієш. На, ковтни горілки.
Він налив чарку й простягнув її Елізабет. Вона випила й сказала:
— Гаразд. Я миттю зберуся. Правду кажучи, я чекала на тебе, хоча не певна була, чи ти не забув. Вийди на хвилинку з кімнати, я переодягнусь. Не хочу, щоб фрау Лізер донесла, нібито я повія.
— Е ні, цей номер у неї не Пройде! З солдатами це вважається патріотичним учинком. Але я все-таки вийду. Зачекаю тебе на вулиці, не в передпокої.
Він походжав сюди-туди перед будинком. Туман трохи розвіявся, але все ще клубочився серед стін будинків, немов у пральні пара. Раптом дзенькнуло вікно. У світлому прямокутнику з’явилася Елізабет з оголеними плечима, у руках вона тримала дві сукні. Одна була золотисто-коричнева, друга якогось непевного, темного кольору. Вони маяли на вітрі, немов прапори.
— Яку? — запитала дівчина.
Гребер показав на золотисту. Вона кивнула й причинила вікно. Він окинув поглядом вулицю. Ніхто не помітив цього порушення правил протиповітряної оборони.
Він знов заходив сюди-туди. Здавалось, ніч раптом стала глибшою і якоюсь повнішою. Денна втома, особливий вечірній настрій і рішучість на певний час забути все минуле викликало в нього легке хвилювання й тривогу.
У дверях з’явилась Елізабет. Вона вийшла рішуче, стрімко, струнка й гнучка, і стала ніби трохи вищою в довгій золотистій сукні, що тьмяно виблискувала при блідому місячному світлі. Обличчя її також змінилося. Воно стало вужчим, голова наче поменшала, і Гребер не зразу збагнув, що все це через ту ж таки сукню, яка не закривала шиї.
— Фрау Лізер тебе бачила? — запитав Гребер.
— Бачила. У неї відібрало мову. Вона вважає, що я повинна весь час замолювати гріхи, подерши одяг і посипаючи попелом голову. Мене й справді спершу трохи мучила совість.
— Совість мучить лише нещирих людей.
— Це була не тільки совість. Це був і страх. Ти думаєш…
— Ні, — перебив Гребер. — Я зовсім нічого не думаю. І давай сьогодні ввечері ні про що не думати. Був час, коли ми надто багато думали і самі себе залякували. Тепер спробуємо взяти від життя хоч трохи радощів…
Готель «Германія» стояв між двома розбитими будинками, немов багата родичка між двома бідними. Щебінь обабіч готелю було ретельно підібрано, й обидві руїни не мали більше дикого, смертельно-холодного вигляду; тепер вони виглядали навіть пристойно. Портьє прискіпливим поглядом окинув мундир Гребера.
— Де тут винний погрібець? — різко запитав Гребер, не даючи тому отямитись.
— У кінці вестибюля, праворуч, пане. Спитаєте старшого кельнера Фрица.
Вони пройшли через вестибюль. їх поминули майор і два капітани. Гребер віддав честь.
— Тут, мабуть, і генералів до біса, — сказав він. — На першому поверсі кілька канцелярій військових комісій.
Елізабет зупинилась.
— Ти не занадто ризикуєш? А раптом хтось зверне увагу на твій мундир?
— А на що тут звертати увагу? Мені зовсім не важко вдавати з себе унтер-офіцера. Я ним уже колись був.
Цокаючи шпорами, увійшов підполковник з невеличкою, худорлявою жінкою. Він поглянув через голову Гребера.
— А що тобі буде, якщо на тебе звернуть увагу? — поцікавилась Елізабет.
— Нічого особливого.
— Тебе не розстріляють?
Гребер засміявся:
— Гадаю, цього вони не зроблять, Елізабет. Надто ми їм потрібні на фронті.
— А що вони можуть з тобою вчинити?
— Та так. Може, посадять на кілька тижнів. Це були б кілька тижнів перепочинку. Майже відпустка. Коли через два тижні на людину чекає фронт, з нею нічого не може трапитись!
Старший кельнер Фриц вийшов із коридору праворуч. Гребер тицьнув йому в руку гроші. Той заховав їх і не став довго церемонитися.
— Винний погрібець, вечеря, все ясно! — промовив він з гідністю і рушив першим.
Він запропонував їм столик за колоною і поважно пішов. Гребер обвів поглядом приміщення.
— Це саме те, чого я бажав. Мені треба тільки трохи звикнути. А тобі? — Він поглянув на Елізабет. — Тобі, напевне, ні, — мовив вражено. — Можна подумати, що ти буваєш тут щодня.