Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Елізабет розсміялася. У передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.
— Я не вимкнула світло, — пошепки пояснила Елізабет. — Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.
— Куди ми підемо? — спитав Гребер на вулиці.
— Не знаю. Куди-небудь.
— Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?
— Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.
— Давай.
Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлспляц, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося на величезний морг із домовинами-квартирами, на нескінченну похоронну процесію.
— Що тут діється? — запитав Гребер. — Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.
— Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.
— Уже й тут свої звички?
— Авжеж. А хіба там у вас їх немає?
— Є.
Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли небом, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабанили тарілки.
— Слава Богу! — мовив Гребер. — Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.
— Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.
— Бомбардувальну каву?!
— Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.
— Як на передовій. Там перед наступом дають горілку й тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!
— Сто грамів.
Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.
— Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?
— Я не хочу в шинок. Там я себе почуваю, немов у бомбосховищі. На вікнах штори, кругом напівтемрява!
— Тоді ходімо до казарми. У мене там ще одна пляїіжа. Я зайду й візьму її. Вип’ємо де-небудь на свіжому повітрі.
— Гаразд.
Тишу порушив гуркіт підводи. Ту ж мить вони побачили коня, що мчав галопом. Лякаючись тіней, він кидався з одного боку в другий, очі його були сповнені жахом, широкі ніздрі роздуті. У тьмяному світлі кінь здавався примарою. Візник натягнув віжки. Кінь став дибки. Піна летіла у нього з рота. Гребер і Елізабет звернули вбік, у руїни, щоб пропустити підводу. Дівчині довелось вискочити на уламок стіни, а то кінь збив би її з ніг; нараз Греберові здалося, що вона хоче стрибнути на розгарячілого коня й помчати геть. Але дівчина залишилася непорушно стояти на тлі високого й тривожного неба.
— У тебе був такий вигляд, немовби ти зібралася скочити на коня і помчати геть, — сказав Гребер.
— Якби ж то можна було! Але' куди? Війна скрізь.
— Так. Скрізь. Навіть у країнах вічного миру — в південній частині Тихого океану і в Індії. Від неї нікуди не втечеш.
Вони підійшли до казарми.
— Почекай мене тут, Елізабет. Я зайду по горілку. Це не довго.
Гребер минув двір казарми і грімкими сходами піднявся до сорок
восьмої кімнати. Вона аж дрижала від могутнього хропіння половини її пожильців. Над столом жевріла затемнена електрична лампочка. Картярі все ще грали. Ройтер сидів біля них і читав.
— Де Бетхер? — спитав Гребер.
Ройтер закрив книжку.
— Він просив передати тобі, що нічого не знайшов. Увігнався велосипедом у стіну й поламав його. Давня історія — біда сама не ходить. Завтра він вирушає пішки. Тому сьогодні сидить у пивниці та втішається. А що з тобою? Ти сам на себе не схожий.
— Нічого. Я зараз знов піду. Тільки дещо візьму.
Гребер почав порпатись у ранці. Він привіз із Росії пляшку джину й пляшку горілки. До того ж там ще мав бути арманьяк від Біндинга.
— Бери джин або арманьяк, — сказав Ройтер. — Горілки вже немає.